***

Дощ сіявся дрібно й огидно, в'їдаючись у сукню та заповзаючи за комір. Марта йшла вже третю годину попри те, що ноги налилися свинцем, а стежка під ногами дедалі частіше перетворювалася на чорну мішанину з багнюки й гнилиго листя.
Поперед себе вона бачила лише сіру стіну дерев та власні сліди. У цьому лісі навіть вітер здавався чужим — він не гуляв кронами, а сичав поміж гіллям, ніби застерігав. Пальці в міцних рукавицях не випускали держака залізного тесака: перстень під пазухою холодив серце, нагадуючи, що шляху назад немає.
І саме тоді ліс раптом стих.
Не так, як стихає перед бурею — ні. Звуки обірвалися різко, мокро й безжально. Навіть краплі дощу перестали дзвеніти об листя.
Марта зупинилася, різко вдихнувши повітря, що пахнуло мертвенькою водою та сухою травою.
— Ну і чого стоїмо? — прошепотіла вона сама до себе, намагаючись заглушити стукіт власних скронь.
Відповідь надійшла з темряви.
Спочатку — ледь чутний тріск гілки за спиною. Потім — довгий, вологий шурхіт, ніби хтось величезний і безформний волочив по землі здерту шкіру.
Марта різко кружнула на місці, викидаючи тесак перед собою.
З густого напівмороку виринула постать. Нав’язь. Біла, безформна, з довгими тонкими руками й порожніми провалами замість очей. Вона рухалася ривками, неприродно вигинаючи суглоби, і з її роззявленого рота вилітав не крик, а тихий, уїдливий шепіт її ж власного дитинства:
— Марто... чому ти кинула нас тут?
— Заткнися! — вигукнула вона, з розмаху б’ючи лезом у сіру пелену.
Залізо пройшло наскрізь, розбризкуючи смолистий бруд, але істота навіть не здригнулася. Вона лише блискавично кинулася вперед, вп’явшись крижаними кігтями в плече сукні. Марта задихнулася від болю, відчуваючи, як холод проривається крізь тканину до самої шкіри. Вона змахнула тесаком удруге, вириваючись і падаючи в липку глину, але з кущів уже виповзали нові тіні — їх було троє, і кожна тягла до неї довгі пальці.
Вона замахнулася для останнього відчайдушного удару, зціпивши зуби так, що аж занили щелепи, як раптом простір навколо неї розколовся.
Повітря завирувало. Чорний, колючий вихор магії зніс найближчу нав’язь, розірвавши її на попіл перш ніж та встигла писнути.
Марта припала до землі, важко дихаючи, і різко підняла голову.
На стежці, за кілька кроків від неї, стояв чоловік.
Його важкий дорожній плащ із каптуром повністю потопав у густій тіні. Обличчя неможливо було розгледіти — навіть підсвічування холодного вогню, що ще курився на його пальцях, не пробивало темряву під чорним сукном. Він рухався з грацією хижака, що не витрачає зайвих рухів на здобич. Один помах руки — і наступна тінь розсипалася сизою ікрою по землі.
Решта потвор, відчувши чужу, набагато старшу й темнішу силу, заскреготали й зникли в чорноті лісу так само швидко, як з’явилися.
Тиша повернулася. Густа, напружена, сповнена запахом озону та згаслого полум'я.
Марта різко підхопилася, притискаючи до грудей пошкоджене плече, і спрямувала кінчик тесака прямо на незнайомця. Руки тремтіли — не від страху, від злості.
— Я про допомоги не просила, — виплюнула вона, витираючи бруд зі щоки.
Чоловік повільно повернув голову. Тінь під каптуром здавалося ще непроникнішою. Він не зробив жодного кроку до неї, але від самої його присутності повітря ставало важчим.
— Була б мертва — просила б, — відказав він низьким, оксамитовим голосом, у якому чітко чулося холодне, майже зневажливе кепкування. — З таким рівнем обережності ти б і до узлісся не дійшла, дівчиско. Розмахуєш залізом на кожному кроці, ніби запрошуєш сюди всіх лісових чортів.
Марта зло зсунула брови. Його зверхній тон дратував сильніше за біль у плечі.
— А тобі яке діло? Заблукав у цьому бурині чи просто любиш вислуховувати чужі бійки з кущів?
Він не відповів одразу. Зробив один крок уперед, повільно і важко, так, що Марта на мить інстинктивно відступила.
— Дивна ти, — промовив він тихо, і в його голові прослизнула темна насмішка. — Сама, без коня, без зброї нормальної, у розпал ночі та погрозливого болота — і прямо на тракті до Чорнодола. Тобі що, життя набридло, чи просто дурості в голові занадто багато?

— Не твоє діло, куди я йду і чому я одна, — відрізала вона, хоча всередині щось болісно стиснулося від його слів. Вона справді була одна, збита з пантелику, з порваною сукнею і страхом, який намагалася заглушити зухвалістю.
Він спокійно подивився на неї з-під чорної тіні каптура. Щось у його поставі — упевненій, владній, абсолютно байдужій до небезпеки цього лісу — змушувало її водночас і шалено злитися, і відчувати дивну, незрозумілу безпеку поряд.
З гущавини темного лісу раптом донісся глухий, низький стукіт копит.
Марта напружено замерла, знову переводячи погляд на темряву, але незнайомець лише легковажно махнув рукою. З-за покручених стовбурів виступив величезний вороний кінь із блискучою чорною шерстю і дикими, розумними очима, що відсвічували в темряві зеленуватим вогнем. Тварина була закована в легку темну збрую, що зовсім не належала селянським робочим конякам.
Марта недовірливо примружилася, дивлячись на звіра, а потім на самого чоловіка.
— Конь? — вирвалося в неї здивоване. — Ти ще й верхи тут їздиш?
Він ледь помітно хмикнув, і в цьому звуці відчулося щось схоже на посмішку.
— А ти думала, я пішки за тобою ганяюся, щоб слухати твої скарги? — він узяв коня за вуздечку і повернувся до неї. — Лізенький час настав, дівчино. До Чорнодола пішки йти — це підписати собі два десятки смертей від голоду чи від зубів таких от гостей.
Він легко застрибнув у сідло, а потім повільно протягнув їй широку руку в шкіряній рукавичці.
Марта застигла. Вона не знала цього чоловіка. Не знала, як його звати, чому він опинився тут і чим обернеться для неї ця нічна поїздка. Але дивлячись на розмиту дорогу попереду й згадуючи холодний подих нав’язей, вона зрозуміла: вибору у неї немає.
Зціпивши зуби, вона схопилася за його гарячу, міцну руку, дозволивши підтягнути себе вгору, і сіла позаду нього на широке сідло, тримаючись пальцями за край його важкого плаща.
Кінь різко рушив з місця, прорізаючи нічний туман. Вони їхали мовчки, але тепер Марта відчувала тепло чужого тіла попереду і той незрозумілий, моторошний захист, який він несподівано приніс із собою в цей мертвий ліс.
Вони їхали вже другу годину. Ліс навколо мінявся: покручені бурею дерева розступалися, поступаючись місцем високим, гострим скелям, що чорніли на тлі нічного неба, мов зуби велетенського звіра.
Повітря тут пахло інакше — не гнилилою водою й болотом, а розпеченим каменем, озоном і старою, важкою магією, від якої в скронях починало нити.
Марта сиділа на сідлі позаду нього, напружена й недовірлива, міцно вчепившись пальцями за край його важкого суконного плаща. Кожний різкий рух кіня змушував її ближче притискатися до його спини, але вона вважала за краще мовчки стерпіти біль у забитому плечі, ніж зайвий раз озватися до цього дивного попутника.
Він не говорив нічого відтоді, як вони вирушили. Тільки правив гарячим вороним конем, який ступав м’яко й упевнено, ніби нічна дорога була йому рідною домом.
— Довго ще до цього твого Чорнодола? — не витримала нарешті Марта, перекриваючи шум вітру. Голос її звучав різко й виклично, хоча всередині все стискалося від тривоги. — Чи ти збираєшся кружляти зі мною цим камінням до самого ранку, доки я остаточно не знепритомнію?
Кінь збився з кроку, а чоловік попереду ледь помітно повернув голову. Обличчя і далі ховалося в непроникній тіні глибокого каптура, але в темряві відчувалося, як він примружився.
— Стомилася, дівчиско? — у його оксамитовому голосі проскочила легка, майже байдужа насмішка. — А виглядала такою хороброю, коли розмахувала своїм залізом перед лісовою нечистю.
Марта зло зсунула брови й різко вдарила його кулаком у спину — слабко, але відчутно.
— Не називай мене дівчискою. І я не хоробрішаю, а просто намагаюся зрозуміти, куди і з ким мене занесла нечиста сила. Ти навіть імені свого не назвав, зате рятуєш моє життя і катаєш на коні. Нормальні люди серед ночі по прикордонних лісах не шастають.
Він зупинив коня. Вороний захрапів, б’ючи копитом об кам’янисту дорогу, а чоловік повільно повернувся в сідлі до Марти.
Холодний погляд із тіні каптура впав прямо на неї.
— А хто тобі сказав, Марто, що я — нормальна людина? — тихо спитав він, і від цього запитання по спині дівчини знову пробігли крижані мурахи.
Вона задихнулася від несподіванки. Знову.
— Ти... — вона різко відсахнулася назад, дивлячись на нього широкими від жаху й злості очима, — звідки ти знаєш, як мене звати?! Я тобі не називала свого імені! Ти стежив за мною в селі? Хто ти такий?
При згадці селянського минулого плечі чоловіка під каптуром ледь помітно напружилися. Він не відповів одразу. Довго дивився на неї своїми прихованими в темряві очима, а потім повільно вимовив:
— Маєш занадто багато запитань для людини, яка ще годину тому валялася в багнюці під лапами мороків. У Чорнодолі за зайві слова б’ють по руках, Марто. Запам'ятай це, якщо хочеш прожити там довше тижня.
Він різко смикнув повідця, і вороний кінь знову ринувся вперед. Марта прикусила губу, зненавидівши його ще більше, але тепер пальці самі міцніше вчепилися в його плащ. Вона не знала, хто він і чого хоче, але чітко розуміла одне: в цьому проклятому лісі він — єдине, що відділяє її від смерті.