Епілог: Змова проти імперії

Автор

Над Імператорським містом спадав важкий дощ — такий, що ніби змивав сліди таємниць, поки вони ще не встигли прорости в мовах. Але деякі сліди не стираються водою. Вони вкорінюються глибше.

Палац. Ніч. Третій двір.

З підземних переходів, що вели до північної вежі — колишньої вежі Архіву — виринала нова тінь.

Вона не носила обличчя. Її покривало срібне вбрання, виткане з тканини, яку не чіпала магія. За нею — шість фігур, кожна мовчазна, але несла в собі жар, який не сяяв — лише димів.

Вони проходили мовчки, але їхня присутність змінювала повітря.

Імператор не з’являвся на публіці понад сорок днів. Наречена — леді Єсма — розпоряджалась усім: від податків до перепризначення гвардійських рот.

А ті, хто питав… зникали.

Внутрішній зал. Срібний купол.

За довгим столом сиділи представники семи домів, колись вірних імперії. Тепер — зібрані з іншою метою.

— Вона не контролює трон. Але контролює страх, — сказав один.
— І того достатньо, — погодився інший. — Вона кормить тінь — не імператора.

— Єсма — не просто мати майбутнього спадкоємця, — прошепотіла третя. — Вона — жрець. Картанара.

Тиша.

— Ми не маємо доказів. Лише симптоми. Раптові смерті. Темні аури в служінні. Стражі, які вночі чують шепіт з підвалів. Слуги, які виходять — і повертаються вже іншими.

— Академія була попередженням. А наступна буде столиця, — тихо сказав старий лорд Деленор. — І вона навіть не зруйнує її. Вона… перепише її зсередини.

На відстані. Зала Клану Чорних Драконів.

Новини проникли навіть сюди. Не словами — відлуннями.

Селеста отримала послання. Не фізичне. Чар-знак, що пульсував темно-червоною аурою. Раніше це використовували для кланових викликів. Тепер — як попередження.

Вона дивилася на нього довго. Поки Аделіна мовчки стояла поруч.

— Змова — уже в нас. У повітрі, в магії, в воді, яку п’ємо. Картанар не просто повертається. Він живе вголос через чужі тіла.

Касандер, стоячи біля вікна, стис кулак.
— Ми більше не готуємось. Ми — всередині.

Імперія. Тріщина в троні.

Ніхто ще не скаже це відкрито. Але хтось уже шепоче в ніч:

— Трона вже немає. Є лиш ґільйотина, що чекає руху меча.

І якщо Картанар тримає рукоять…

То хто лишився, щоб зупинити руку?

Імператорський палац. Внутрішній сад Місячного дзеркала.

Срібні ліхтарі мерехтіли у воді, але в повітрі відчувалась незрозуміла тиша — як перед грозою, якої ще не видно на горизонті.

Аріана де Мераль стояла біля фонтану, спиною до імператора, вдихаючи аромат білих лілій. Кіріан наближався повільно, безшумно — ніби самі камені стежки не наважувались видати його кроки.

Вона заговорила першою — голос м’який, але під ним пульсувала глибока впевненість:

— Коханий… я подумала про весільний дарунок. Щось справжнє. Те, що матиме вагу не тільки при дворі. Те, що залишиться.

Кіріан схилив голову, усміхнувшись ледь відчутно.

— І що саме?

— Печатка Безголосої Ради, — відповіла Аріана, не вагаючись.

Після її слів все навколо завмерло, навіть тінь від дерева.

— Монастир на південному гребені? Тиша, що з’їдає голоси? Печатка, яку неможливо перехитрувати?

— Саме вона, — сказала Аріана. — Якщо я пройду крізь її безмовність і моє бажання виживе — вона стане знаком. Символом, що більше не потребує пояснень.

— Це небезпечний дарунок.

— Найкращі з них — завжди небезпечні, — відповіла вона. — Я хочу її на наше весілля. Не як реліквію. Як особисту перемогу.

Імператор мовчав. Думав.
А потім обережно доторкнувся до її руки.

— Гаразд. Ми вирушимо по неї… коли все буде готове до святкування.

Аріана усміхнулась.

Вода в фонтані ще дзюркотіла — але повітря вже знало: заради цього дарунку хтось втратить не тільки голос. А й себе.

(На цьому все. До зустрічі в третій книзі, яка буде називатися "Моє вічне кохання. Страта")