Глава 9: Вибір шляху: дракон чи алхімік?

Аделіна Кролінг-Догран

Після короткої розмови знову утворилась тиша. Ми з бабусею Селестою сіли під схиленою сосною, що вціліла після нападу на академію, але жар від магічних заклинань ще відлунював від неї. Я не наважувалась дивитись їй в очі — не тому, що боялась її суду, а тому, що вперше не була впевнена, чи зможу пояснити. Так, до цього багато говорила і була впевненою, але зараз буде не розмова представника клану Чорних драконів і алхіміка, спадкоємиці цього ж клану, а розмова між бабусею, що тільки ось-ось дізналась про моє існування, та онукою, тобто мною, що майже нічого не знає про свою біологічну сім'ю.

— У мене не було вибору, — прошепотіла я, ковтаючи сухе повітря. — Я знала, що це заборонено. Що не можна силувати форму, поки кров сама не дозріє. Але… часу не лишилось.

Селеста мовчала. Вітер трохи підняв поділ її плаща, як подих старої пісні. Вона не перебивала, і від цього мої слова текли щиріше.

— Напад на Академію… то був тільки проблиск. Їх там було надто багато, надто організовано. Хтось ізсередини їх провів. Це... система, Селесто. Не випадковість. Я відчула це у їхній аурі. Імперія — наступна, - увсідомлювати це було страшно. А якщо ще взяти до увагу історію з печатками... кров стигне в жилах.

Вона повільно кивнула, погляд її впав на мої руки. Ліва — ще тремтіла після ритуалу. Праву я стисла в кулак, щоби не видати себе більше.

— Ти вижила. Але більше ніхто не має бути змушений робити це знову наодинці, — сказала вона тихо. — Ти відкрила форму сама, раніше часу. Клан… не вибачає такого.

— Хай не вибачає, — я стиснула зуби. — Але хай почують. Бо якщо ми не з’явимось першими, вони оголосять це… зрадою родової честі.

Селеста підвелась. Її обличчя не змінило виразу, але у її тіні — проросла впевненість.

— Ми підемо на Збори клану, — сказала вона. — І ми скажемо: ти не порушниця. Ти — відповідь. Я піду з тобою. До кінця.

Я піднялась. Вогонь у грудині ще гудів. Але вперше — не самотній.

Касандер

Я прокинувся раптово. Не через біль.
Через… відлуння.

Спершу було тремтіння в грудях. Потім — голова. І тоді серце —
різке, пульсуюче.

Я відчув це знизу: Аделіна. Її форма… прокинулась. Але не в ритмі природи. А від поштовху. Насильне пробудження.

Згадав, що вже раніше приходив до тями від відчуття, що донька поспішає з пробудженням, а тепер точно згнаю, що це вже відбулося. Тепер залишилось тільки впоратися з наслідками поспішного рішення.

Я сів різко, майже зірвав живильний провід. Цілитель кинувся до мене, але я відштовхнув його.

— Вона це зробила, — прошепотів я. — Вона не чекала. Вона вивела форму. Самостійно.

— Ректоре, вам ще рано...

— Я не буду лежати, коли моя донька витягує ядро з полум’я без захисту. — Я вишкірено глянув на охоронне поле. — Знімайте магічний бар’єр. Або я зірву його сам.

Цілителі озирнулися один на одного, та не діяли. Їм не дозволено. І тоді з’явився він. Голова медичного центру. Чорний халат, знак Архіву над бровою.

— Якщо хочете піти, ректоре, — озвався він спокійно, — я піду з вами. Інакше… ви знову впадете. І вже не встанете.

Я хотів відмовитись. Хотів кричати. Але його погляд був рівний. Без виклику. Лише пропозиція.

— Добре, — сказав я. — Але ми їдемо негайно. На Збори. Чорні Дракони вже зібрались. І вони… вони вже щось знають.

Я зірвав датчик з руки. Вперше відчув тіло справжнім. Живим. І ледь не похитнувся.

Але всередині — вже пульсувала мета. Її полум’я. Моя провина. І тепер — я мав стояти поруч.

Аделіна Кролінг-Догран

Ми прибули до фортеці клану Чорних Драконів майже одночасно — я з бабусею Селестою, а трохи згодом — батько. Лікарські печаті ще світліли на його зап’ясті, але він ішов, тримаючись рівно, мов біль давно став частиною його кроку. З ним поруч був цілитель. Але охоронці далі його не пустили. Він намагався щось довести, але його поставили перед фактом, що крім клану ніхто не має права зайти в замок Чорних драконів. Про що там з ними говорив батько я не чула, адже ми були по різні боки. 

Замок клану стояв глибоко в горах Котаро — не просто твердиня, а вмістилище полум’я. Стіни — викарбувані з вулканічного каменю, що зберігав тепло століттями. Коридори — вузькі, мов ребра дракона, і темні, наче згар. У повітрі — запах попелу й живої магії. Лампи не світили — вони жевріли. Їх живила кров.

Я не дихала глибоко, поки ми не ввійшли до центральної зали — Зали Жари.

Вона була округла, з високим куполом і прорізаними отворами, крізь які пробивались вертикальні потоки теплого світла. Під куполом — пульсували три головні вогнища. А навколо — сім тронів.

Кожен належав одному з радників клану, яких мені довелося вивчити як звати ще в дитинстві, коли вчилася тільки на алхіміка, адже мені ще з багатьма потрібно буде працювати:

Архонт Ареліус — найстаріший, із чорними очима, що бачили ще Згортання Третини. Його голос — як суха тріщина в лаві.

Маркаріс Клинод, хранитель вогню бойових ліній — кремезний, мов обвал, з шрамом у вигляді руни на щоці.

Майстра Есса Лієн, рада внутрішньої крові — тиха, бліда, з волоссям кольору пір’я кажана. Вона читала чужі аури, мов слова.

Жрець Зоріс, архіваріус, завжди закутий у лляні одежі з уламками кістки. Його голос звучав наче не його власний — а шепіт печаток.

Тейн Алмар, молодий, запальний, єдиний, хто не відводив погляд, коли я підійшла. У його очах — спершу була зневага. Потім — цікавість.

І двоє мовчазних: Сестра Тельса та Голос Марен, які сиділи осторонь, але завжди говорили тоді, коли тиша важила більше за аргумент.

Ми зайшли разом: Селеста тримала мене під руку, Касандер ішов трохи позаду. Поговорити з батьком не було часу, хоча й дуже кортіло, і не тільки мені, а й йому. Всі троє — тіні вогню. Але вже не його служники. Ми йшли до нього.