Глава 8: Перевтілення в дракона

Аделіна Кролінг-Догран

Я стояла посеред подвір'я академії тримаючи в руці зв'язний кристал,  долоні трохи тремтіли, хоча зовні я трималася — зібрано, як завжди. Усі вважали, що я така: сталева, точна, мов алгебра алхімії. Але ніхто не бачив, як шкіра стискається під рукавами, коли минуле рветься в пам’ять не словами, а відчуттями.

Коли прозвучало: «Ти була тією, хто мене вбила» — я не одразу відповіла. Бо всередині мене щось… стиснулось. Як оберемок тіней, що довго спали, і раптом заворушились.

Я не пам’ятала цього — і все ж ті слова лягли не болем, а дивною впізнаваністю. Таке відчуття буває, коли бачиш когось у натовпі й не розумієш, звідки знаєш його ім’я. Розум мій працював, як формула — холодно, чітко. Але десь усередині вже здіймалося щось інше: магічна тяга, роздратування, страх. І… провина з рішучістю.

Я вбила його?
Ні, не тепер. Колись. Але якщо це правда — що ще я могла зробити тоді? Чи могла спокійно знати, що десь існує можливість звільнення того Картанара? Ні, не могла.

Я стояла на порозі чогось великого, і не тому, що попереду було шість печаток. А тому, що вперше за довгий час я не просто керувала стихією. Вона… ожила в мені.

І коли я сказала: «Отже… ми почнемо», це вже не був вибір ученої. Це було рішення тієї, що вже колись стояла на краю руйнування. І знала, як це — зійти туди… і все ж вистояти. Але для цього… Мені потрібно було більше.

Магія — вже не була достатньою. Ані алхімія, ані руни не зможуть захистити те, що тримає Володаря Безодні в його в'язниці. Ані холодний розум. Я маю стати не тільки Першим алхіміком. Я маю стати драконом.

Не тоді, коли прийде черга. А вже.

І тому я вирішила: Бібліотека. Не офіційна. Не та, де зберігають еліксири. А та сама бібліотека, де стала хранителькою. В ній єдині буте те, що мені потрібно  Там, де забуті манускрипти зберігають способи насильницького пробудження форм. Ризиковані. Заборонені. Небезпечні.

Я знала: такі практики можуть пошкодити ядро. Можуть зруйнувати моє тіло. Але я не відчула страху.

Я опустилась у коло медитації. Намалювала руни. Поклала руки на сигіли. Вимкнула голос. Думку. І залишилася лише воля. Воля — увійти в себе глибше, ніж досі. Почути крик того, хто спить у крові. Торкнутись його шкіри — зсередини.

Драконова форма — не дар. Вона — тінь, що чекає, коли ти подивишся на неї не з трепетом, а з визнанням.

Я злилась із ритмом каменю, підлоги, повітря. У кожному видиху звучало: Розбуди. Розбуди. Розбуди.

І коли моя шкіра почала потріскуватися під аурою — я знала: це тільки початок.

*************

Автор

Тіло Аделіни знаходилось на подвір'ї академії, але її розум вже поринув до залів Вічної Бібліотеки. 

У найнижчому склепінні бібліотеки, куди давно вже не спускався жоден з минулих хранителів, стояла тиша. Не гнітюча, не магічна — жива тиша знань, що сплять. Пил не осідав тут — артефактне коло очищення тримало повітря сухим, і навіть камінь здавався теплішим від очікування.

Дівчина 

ступала обережно, пальцями ковзаючи по полицях. Шукала не книгу — напрямок. Шукала — форму, в якій сховано відповідь.

На плечі — темно-смарагдова тінь. Її фамільярка, Фаміра, згорталась у вигляді мініатюрного змія з золотими очима.

— Ти справді хочеш вивести форму раніше? — озвалася вона, її голос був теплий, як серпанок між словами. — Це… не просто складно. Це небезпечно. Я відчуваю, як твоє ядро ще не стабільне.

— Я не маю часу, Фаміро, — стиха відповіла Аделіна. — Якщо перша печатка вже зламана — ми не знаємо, скільки лишилось. Я маю бути сильнішою, ніж дозволено моїм рокам.

Вона зупинилась біля арки. Торкнулась напівзатертого гліфа на стіні. Простір злегка здригнувся — і в повітрі проявилася постать із тонких ліній світла: жінка з темною завісою замість очей, із голосом, що звучав не в повітрі, а прямо в кістках.

— Равені, — прошепотіла Аделіна. — Колись ти була Хранителькою Вічної Бібліотеки. Я прошу твоє слово. І твою пам’ять.

Світлова постать нахилила голову.

— Я чую тебе, Аделіно Кролінг-Догран. Що саме ти шукаєш?

— Спосіб активувати свою драконову форму. Насильно. Раніше, ніж дозволяє ритм спадковості.

Фаміра знову згорнулась у напружену спіраль на її ключиці.

— Це магія, що несе всередині самоспалення, — обережно мовила Равені. — Вона є. І вона… заборонена. Та, що колись належала лінії Сірого Полум’я. Ті, хто відкривали кістку раніше за шкіру.

— Я готова, — відповіла дівчина. — Якщо не знайду сили — не пройду до кінця. І печатки лишаться в небезпеці. Картанар знайде їх, це лише питання часу, та зламає кожну, а тоді вже вже запізно щось робити. Печатки залишуться в таємниці для мене.

— Або… — додала Фаміра тихо, — відкриються, коли ти не будеш готова. І тоді ти сама станеш тінню Картанара.

Равені замовкла. Її образ пульсував, як світло над химерною межею. І зрештою вона мовила:

— Я покажу тексти. Але дозволь попередити: кожна зі старих форм містить ціну. Не всі ціни магія вміє повернути.

Аделіна лише кивнула. В її очах не було шаленства. Не навіть гніву. Була тиша. І рішучість. Вона вже зробила свій вибір. А тепер — лишалось його прожити.

*****

Тексти лежали не в очевидному місці. Не в розділі “Трансформаційна алхімія” і навіть не під “Внутрішньою біомагією”. Їх довелося витягати з-під шарів символів, які реагували не на запити — а на присутність. Лише коли Аделіна торкнулася срібного клейма з знаком триєдиної еволюції, одна з полиць посунулася вбік, і з темряви виринув вузький том, обгорнутий червоною сухою шкірою.

Назви на ньому не було.

Він відгукнувся на її дотик. 

Усередині — шість глав. Старою мовою, переплетеною з живими заклинаннями. Кожна сторінка — не просто опис, а закладений інструктивний код, який реагував на того, хто читає.