Глава 7: Правда про Естаросу

Естароса

Напад на академію викликав в мені не тільки відчуття страху за Аделіну, але й спогади. Спогади минулого життя. Спогади минулої війні. Спогади, які б хотілося ніколи не згадувати, а поховати у пітьмі назавжди, щоб вони ніколи не побачили денного світла і не знищили його суть з середини.

Я пам’ятаю те життя не як сон. А як тягар.

Пам’ятаю її, Аделіну, — але не ту, яка існує зараз. Ту, що стояла поряд зі мною тоді. І була не просто алхіміком. Вона була тією, хто закривав безодню.

Картанар—Повелитель Руйнування, Володар безодні.
Він ніколи не був просто силою. Він був голосом, який змушував саму магію перетворюватися на морок.

І ми—семеро алхіміків, що тримали світ,—розуміли: якщо його не зупинити, реальність зміниться назавжди. Тому ми створили те, чого ніхто не робив до нас.
Ми створили печатки.

Печатка Відображення

Перша. Найближча.
Вона мала змусити Картанара побачити свою власну сутність—те, ким він міг би бути, якби його воля була зламана. Він побачив себе з очима зрадника. Побачив, як його власна рука знищує його ж прислужників. Побачив... що навіть він може бути жертвою.

Це його зупинило. Але ненадовго.

І печатка—вже зламана.

Печатка Сну

Ми створили її у храмі снів. Вона тримала залишки наших пам’ятей. Кожен з нас втратив одне справжнє спогад про себе, аби закріпити її. Аделіна тоді віддала... свою дитячу пам’ять.
Свою першу посмішку. Коли я дивився на неї після цього, мені здавалося, що щось у ній затихло назавжди.

Печатка Живої Плоті

Це була найжахливіша.
Вона існує досі—утворена з тих, хто зрадив нас. Їхні тіла стали живим вузлом страху. Цю печатку неможливо пройти, якщо ти боїшся.

Я пам’ятаю, як ми клали руки на її серцевину. Я пам’ятаю, як м’ясо ворушилось під пальцями. Я пам’ятаю... як хтось не витримав. І більше ми його не бачили.

Печатка Кісткового Ладу

Вона спочиває під катакомбами Даларасу. У ній—ті, кого Картанар знищив.

Він мусив пройти крізь привиди своїх жертв. І не всі були безтілесні.

Я пам’ятаю той момент, коли він зустрів свою першу жертву. Пам’ятаю, як його рука здригнулася. Пам’ятаю, як з нього вперше вирвалася людська реакція. Це було... майже досить.

Печатка Безголосої Ради

Мовчання. Чиста тиша. Жоден звук там не міг існувати.

Картанар—Володар Руйнування, істота, що знищувала світи словом—не міг говорити. І він вперше відчув, що значить не мати голосу. Це було вирішальною точкою.

Печатка Порожнечі Серцевини

Остання, або повинна була бути останньою. У її глибині—фрагмент самого Картанара.
Якщо він її розірве, він не просто повернеться. Він перетвориться. І тому ця печатка—найстрашніша. Бо вона може змінити не тільки його. А й того, хто спробує її зупинити.

Печатка Жертви

Остання. Та, якої не мало бути. Та, якою закрили Картанара назавжди.

Перший алхімік віддав своє життя. Його магічний потік був злитий з простором ув’язнення—його кров стала ключем, що більше не можна відімкнути. Це було єдине, що могло переконати Картанара, що кінець справжній. Бо жертва—це єдина магія, яку він не міг перекрутити.

Я пам’ятаю той момент. Як алхімік стояв перед Картанаром. Як вимовляв останні слова. Як його тіло зникало у світлі. Ми втратили його. Але ми зберегли світ.

І тепер... Якщо Картанар знову повернеться… Ця жертва стане першою, яку доведеться розірвати. А цього я боюсь найбільше. Бо я знаю, що якщо хтось знайде печатку… Його кров буде вимагати того ж самого. Щоб замінити загиблого алхіміка новим.

*******

Я пам’ятаю це не як момент. Я пам’ятаю це як вирок.

Нас було семеро. Ті, хто знав істину про печатки. Ті, хто створили їх власною кров’ю, власними жертвами. І ті, хто розуміли: якщо Картанар коли-небудь повернеться, він знайде спосіб розірвати їх. Бо ніхто не може зламати те, що створив сам. Але якщо творці мертві—таємниця помирає разом із ними. І саме тому ми вирішили зробити те, що ніколи не робили алхіміки до нас. Те, що суперечить самій сутності знання.

Ми вирішили стерти власні істини.

Не забути.
Не сховати.
А знищити.

Коли рішення було прийняте, ми не говорили. Що тут було казати? Хто б хотів чути слова від тих, з ким ти стоїш поруч, знаючи, що за мить усе зміниться? Хто б хотів запам’ятати прощання, яке ти не повинен пам’ятати? Ніхто. І тому ми мовчали.

Перший алхімік загинув першим. Це було єдино правильне рішення. Його печатка—найсильніша, найглибша, найнебезпечніша. Його жертва була потрібна.

Другий алхімік—після нього. Його тіло не впало одразу. Він ще встиг сказати щось, що розчинилося в тиші. Ніхто не слухав.

Третій…
Четвертий…
П’ятий…

Я дивився, як кожен із нас зникав. І тоді… Вона. Аделіна.

Я пам’ятаю її погляд. Він був не холодним. Не жорстоким. А просто правильним.Я знав, що це вона. Це мало бути вона. Бо саме вона мала лишитися останньою. Як гарантія. Бо саме вона, як Перший алхімік у майбутньому житті, мала бути тією, хто останньою пам’ятатиме...

...хоча б тінь того, що сталося.

Я не заперечував. Я не боровся. Я просто прийняв її лезо. Прийняв її рішення. Прийняв те, що ніколи вже не повернеться. І саме тому я—її тінь. Бо я єдиний, хто лишився, хоч мав піти. А це означає… що якщо Аделіна піде тим шляхом… Я можу бути єдиним, хто її зупинить. Або—хто разом із нею піде до кінця.

Я розумію, що після цього нападу повинен сказати цю правду самій Аделіні. Адже інакше все може закінчитися фатально.

Викликаю її через магію зв’язку.
Відчуваю, як її аура змінюється, коли відгукується.
Вона ще не знає, що я скажу. Але вже відчуває, що це буде важливим.