Глава 6: Зцілення

Повість автора

На світанку першого мирного ранку після прориву над Академією здійнявся туман. Не магічний — справжній. Сивий. Важкий. Він лягав на уламки, закривав сліди кігтів на камені, обіймав обвуглені колони, і ніби говорив: “не дивіться вниз… ще ні.”

Але ті, хто встояв, вже дивились.

Внутрішній двір Академії, де нещодавно лунали крики та летіли закляття, перетворився на центр допомоги. На столах, які колись служили для тренувань з артефактами, тепер лежали еліксири, бинти, інструменти зцілення й магічні вогні, що тримали постійну температуру.

Коран мовчки сортував записи про тих, хто вижив, хто без свідомості, а хто трансформувався назад — і потребує стабілізації.

Регулус очолив очищення східного крила: його магія пронизувала кожен уламок, перевіряючи, чи не залишились залишки зараження. Йому трапилась кімната, де перша група тварюк сховалась під формою адептів. Він знищив її мовчки, запаливши кожну стіну димом власного дихання.

Сайлас… Сайлас спинився. На нього дивилось хлоп’я, зовсім юне, з кривавим бинтом на шиї, — те саме, якому він учора на ходу затискав рану біля вівтаря центрального залу.

— Ви не пам’ятаєте мене… але ви мене врятували, — прошепотів той.

І Сайлас уперше за добу зняв з себе форму. Просто сів і кивнув, стискаючи того за руку. Вони мовчали.

Відділення тимчасового медичного центру було заповнене. Аделіна стояла над тілом дівчини, у якої щойно стабілізували імпульс мани. Її шкіра ще мала сіруватий відтінок, але зіниці вже фокусувались.

— Вона… мене… чула, — прошепотіла дівчина. — Всередині… я кричала… а тіло — ні…

Аделіна не відповіла словами. Лише схопила руку пацієнтки. І передала частку власної енергії — крізь долоню, спокій, підтримку. Без ритуалу. По-людськи.

Увечері провели перший обряд поминання.
Без пишності. Лише камінь. І руна. І вогонь.
Касандер стояв поруч із Алексією. Його голос був тихий, але впевнений:

— Ми залишимось тими, хто пам’ятає. Ми — живі. А отже, зобов’язані.

Алексія не сказала нічого. Але її знак на лобі — зцілився. І вперше за дні бою вона знову набрала форму вогняної лисиці. Її хвіст ковзнув по землі — як благословення.

Уночі Академія знову була тиха.

Але вже — інша.

Її дихання — не тільки в книгах, а в серцях.

Її основа — не лише знання, а довіра.

Бо зцілення — це не тільки підйом після падіння. Це здатність подивитися на зруйноване…
і вирішити, що ти ще будеш будувати.

******

Аделіна Кролінг-Догран

Відлуння бою ще дріботіло в стінах, але Серцевина мовчала. Повільно, важко тягнучи ноги, Аделіна схилилась над батьком. Його рука, ще тепла, лежала на поверхні кристалу, пальці напіврозтиснуті, ніби все ще тримали магію.

— Тату… — її голос був тихим, але впертим.

Він не відповідав. Вилиця була подряпана, на скроні темніла ледь вловима тінь крововиливу. Дихання — поверхневе. Магічне виснаження. Його енергія ще тремтіла в повітрі — від неї пекло долоні.

Поруч на підлозі лежала Алексія, напіврозформована, без чіткого силуету. Її руна на лобі потемніла, шерсть періодично миготіла, ледь тримаючи форму вогняної лисиці. Вона, здавалось, стислась, притулившись до правої сторони Касандера, оберігаючи його навіть зараз.

— Ви зі мною. Обоє, — прошепотіла Аделіна і зібрала все, що мала в собі.

Вона ввела коротку руну телепортації невиразним жестом, але довго не активовувала. Надто нестабільно. Тільки короткий імпульс — і не більше, лише до правого крила, де облаштували тимчасовий медичний центр.

— Тримайся, будь ласка… — звернулась радше до себе, ніж до когось. І клацнула пальцями.

Телепорт викинув їх у коридор медичного відділення. Повітря тут було густе від запаху антисептиків і крові, але Аделіна з полегшенням вдихнула. Ще мить — і їй на допомогу кинулися медики.

— Відійдіть! У нього перевантаження другої форми! — закричала вона, притискаючи долоню до грудей батька.

Два цілителя одразу схилилися поруч, ще один підхопив Алексію, загортаючи її в артефактну покривалу з срібним переплетенням. Лисиця слабо сіпнулась, але не протестувала.

— Ми заберемо його до блоку маностабілізації, — сказав один із магів. — Тіло ще дихає власною енергією, але пульс слабшає.

— Я з вами, — твердо відповіла Аделіна.

Її руки були в попелі й крові. Вона йшла за носилками, на яких лежав її батько — сильний, могутній, безпощадний на полі бою. І такий... крихкий зараз.

А поруч, мов тінь із полум’я, ковзала лисиця. Її силует ще тремтів, але очі — зелені, розумні — не спускали погляду з господаря.

Коли двері медичного блоку зачинились, Аделіна зупинилась і сперлась об стіну. Її руки тремтіли. Але в грудях горіло одне:

Я привела їх. Вони дихають. Отже — ще не кінець.

*******

Автор

У медичному відділенні панувала сувора тиша, переривана лише приглушеними голосами цілителів і хрипким диханням поранених. Аделіна стояла біля дверей із невідпущеною напругою в плечах. Її батька вже забрали вглиб — до закритої палати стабілізації, де оберігали тишу, м’яке світло та артефактні поля очищення.

Через кілька хвилин до неї підійшов один із лікарів — молодий ельф із довгим сріблястим волоссям, рукави закочені, руки в лікувальних відтисках мани.

— Пані Кролінг-Догран, — промовив з обережною повагою. — Ви зробили все правильно. Але зараз... вам краще залишити його під нашим наглядом.

— Я лиш хочу побачити, що з ним усе гаразд, — вперто відповіла вона, але не підвищувала голосу.

— Його стан стабільний, але крихкий. Утручання або емоційна присутність близьких можуть дестабілізувати поле. Після такого навантаження навіть думка може розірвати магічну рівновагу. Нам потрібно... хоча б кілька годин.

Вона опустила очі. Стиснула кулак, ковтнула відповідь. Потім повільно кивнула.

— Добре. Тоді я не витрачатиму часу на очікування. У залах ще залишаються ті, кого потрібно витягти.