Глава 5: Буйство тварюк.

Імператорський палац. Імператор.

— Це вже в ніякі рамки не вкладається! — ударив кулаком об стіл. Енергія з тріском пробіглася по поверхні, змусивши кілька свічок здригнутись.

— Любий, — обережно мовила Аріана, — тобі не варто так сердитись. Ти ж знаєш, як це впливає на твій контроль.

Я зиркнув на неї, але одразу опустив очі. Вона сиділа у легкому білому халаті, нервово погладжуючи рукав. Її голос — лагідний, її тон — обережний. Занадто обережний. І це боліло навіть більше, ніж саме вбивство.

— Аріано, моя люба… це були мої вартові, — сказав я повільніше, стримуючи нову хвилю гніву. — А охороняти тебе — це мій обов’язок.

— Я знаю, — тихо відповіла вона, піднімаючи на мене очі, з яких вже котилася сльоза. — Але ж… скоро я стану твоєю дружиною, чи не так?

Сльози. Це мій слабкий бік. Вони розбивають мої рішення на друзки. Навіть зараз, коли в голові ще пульсує образ убитої фрейліни, а капітан Гайюс сидить у темниці, я… не витримав її погляду.

— Так… так, звісно, — сказав я м’якше. — Просто... дратує, що наше весілля не може відбутися швидше. Ця ситуація — як тінь між нами...

Вона всміхнулась. Ледь. Але я помітив.

— А що тепер буде? — запитала майже пошепки, стискаючи пальці.

— Буде розслідування, буде допит охоронців і слуг. Я особисто наглядатиму за результатами. Але нікому не вірити — це теж шлях у безодню.

— Ми не можемо довіряти іншій варті, — додала вона й одразу знітилася. — Можливо… хоча ні, це буде неправильно… ти не погодишся…

Я зітхнув. Що ж ми за пара, якщо вона боїться щось запропонувати?

Я підійшов і, обійнявши її зі спини, поцілував у маківку. Ми так стояли кілька хвилин — дихали разом, намагаючись зібрати себе по шматках. Вона дрижала ледь помітно — напевно, ще від спогадів про вбивство. А я… від злості на себе.

— Мила, — прошепотів я, — ти можеш казати мені все, що лиш завгодно. Завжди. Я не з тих, хто карає за думку. Ти моя пара. Я довіряю тобі.

— Я… хотіла запропонувати запросити моїх людей до палацу. Двоє з них — добре навчені охоронці. Решта — спеціалісти з організації прийомів. Це допоможе нам і в безпеці, і з весіллям, — її голос звучав упевненіше.

Я на мить здивувався. Не тому, що ця думка видавалася мені надзвичайною — а тому, що я сам до неї не дійшов. Її стратегічне мислення не вперше мене вражає.

— Чудова думка, — мовив я щиро. — Ідея прекрасна. Твої люди — твої крила. Я хочу, щоб ти почувалась тут не полонянкою, а господинею.

— Вони прибудуть швидко, — запевнила вона. — Повір мені, любий. Я подбала про це ще тоді, як покидала Мераль. Ми — завжди плануємо наперед, - мовила Аріана де Мераль, принцеса королівства Мераль.

Ми — завжди плануємо наперед...

Ця фраза ще довго звучатиме в моїй пам’яті. 

 Аделіна Кролінг.

Зустрітись зі своєю сім'єю було наче ковток сонця після безмісячної ночі. Повітря довкола ніби проясніло, кольори стали насиченішими, а дихати — легше. Щойно двері зачинились за мамою й татом, у кімнаті залишився спокій — тихий і світлий. Я сиділа, притулившись до спинки дивану, і ще декілька хвилин просто вдихала відлуння їхньої присутності.

Руки торкнулися кристала-схованки, який я тримала ще з минулого дня. Він був прохолодний на дотик, з ледь помітною вібрацією, ніби всередині нього дрімав розбуджений світ. Я повинна дізнатись, що відбувається в Академії — мій обов’язок не закінчився лише тому, що серце трохи загоїлось.

Домінік... За всю історію моїх пригод цей алхімік щоразу примудряється поєднувати в собі відчайдушну користь і абсолютно легендарне невезіння. Звичайно, подякую йому. Після того як вигадаю покарання. На жаль — поки жодної ідеї. Але ще буде.

"Можливо, хай краще він вам допоможе?" — озвалась Равені, колишня хранителька Вічної бібліотеки. Її голос — тягучий, із відлунням давнього досвіду — як завжди з’явився без запрошення.

— І щоб він знову кудись провалився? — огризнулась я. — Ні, дякую.

"Господарко, а моя колега має рацію," — додала Фаміра, з ноткою м’якого докору.

— Та невже? — прижмурилась я, скептично розглядаючи кристал. — Хочете знову спостерігати, як він запасає алхімічний порох у бібліотечному підвалі?

"Він буде там, де ви скажете. І ви завжди знатимете, де саме він," — переконано мовила Равені.

"І, головне, ви зможете втрутитися вчасно, якщо станеться щось… домінічне," — додала Фаміра.

Я зітхнула і склала руки.

— Добре, вмовили, — буркнула я. — Але спершу я хочу переглянути вміст кристалу. Потім уже влаштуємо оперативну нараду за участі Вічного Безладу.

"Краще зробіть це в бібліотеці," — порадила Равені.

— А як мені в неї потрапити цього разу? Минулого разу я туди ледве не випадково провалилась...

"Є декілька варіантів," — почала пояснювати вона. Її голос звучав із тієї впевненістю, з якою гіди говорять про лабіринти, в яких самі не були тисячоліттями. — "Нам потрібен фізичний доступ. Тобто, не через сон, не через медитацію."

— Логічно. І як?

"Підійдіть до дзеркала."

Я підвелась, відчуваючи, як під ногами трохи гуде магічний резонанс. У кутку кімнати висіло високе овальне дзеркало, в яке я не зазирала вже тиждень. Підійшла.

"Накресліть пальцем руну Знання."

— Угу, — промимрила я, але послухалась. Рухи були плавні — якось... природно. Наче я вже знала, як саме треба вести лінії.

— А тепер?

"Спрямуйте магію в центр руни. М’яко."

Я приклала пальці — і відчула, як щось у повітрі навколо склалося. Не клацання, не удар — просто раптово дзеркало стало дверима. Темними, важкими, глибокими.

— Цікаво… — прошепотіла я. І одразу подумала, що треба б цю техніку описати окремо. Вона — варта уваги.

"Потім будете досліджувати," — твердо зупинила мене Равені.

— Добре, добре, зрозуміла, — підняла я руки у жесті капітуляції.