Глава 4: Новий випадок смерті.

Автор

У закинутій підземній залі, де стіни дихали гниллю й часом, зібралися десятеро істот. Їхні постаті — викривлені, частково позбавлені тілесної цілісності — мерехтіли у багровому світлі факелів, палених не вогнем, а згаслими душами. У повітрі стояв запах старої крові, змішаної з попелом і мокрою землею.

— Скільки часу минуло… — промовив один із них, смакуючи слова, наче гниле м'ясо. Його голос був сиплий, мовби зітканий із криків померлих. — Нарешті… час панувати знову...

Їх називали Тварями. Колись вони керували Алонсом — імперією темряви, що трималася на кістках. Три тисячі років тому вони влаштовували жертвоприношення щогодини, скуштували мозок кожної раси, випалили міста до попелу — й панували. Їхньому пануванню поклали край лише семеро алхіміків, чиї душі й досі прикуті до печатей.

— Не поспішай, — прошипіла висока істота з багатошаровим обличчям, на якому світились очі, що ніколи не кліпали. — Ще є живі, хто пам’ятає наші крики. Ще є ті, хто відчуває відлуння Печаті.

Їхні хвости тріпотіли по землі. Хтось мурмотів давні формули, інші пожирали власні нігті — в очікуванні Його.

— Тиша! — пролунало. Їхній лідер, Картанар, вийшов із тіні, його силует пульсував, як серце під шкірою. Голос, схожий на скрегіт обвалених гробів, наповнив залу: — Володар уже тут...

Усі встали. Пил спустився донизу. Повітря стало густішим, наче застигло.

— Я радий бачити вас у цю… визначну ніч, — озвався Володар. Його тінь вийшла з розломаного дзеркала на стіні, не торкаючись підлоги. — А зараз… дозвольте представити нашого “почесного” гостя. Прошу, заходьте, лорд Саторіан Байзевік. Ах… точно, ви не можете самостійно рухатись, — усміхнувся він. Усмішкою, яку можна було почути кістками. — Допоможіть йому.

Двоє тіньових охоронців затягнули до зали істоту. Це вже майже не був вампір. Його руки звисали безвладно, одне крило обвисло, шкіра — вкрита запеклою чорною кров’ю, волосся злиплось у вузли. На його тілі — вирізані рунічні закляття, які диміли навіть без вогню.

Тварі заулюлюкали. Дехто гарчав. Один — ковтав щось, схоже на око. Сміх, зітканий із болю, змусив навіть камені здригнутися.

— Приведіть його до тями, — спокійно наказав Картанар.

Грозова магія — темна, в’язка, мов отруєна блискавка — вдарила вампіра в груди. Саторіан здригнувся, вигнувся дугою, а його очі вперше відкрились. Повільно, ніби зсередини йому намагались вирвати спогади.

— Де… я…? — хрипко, ледве чутно.

— Перед нашим Володарем, ти, сміття, — прошипів генерал, чиї пальці були з лезами замість нігтів.

— Він… твій… — прошепотів Саторіан, — але не… мій…

Він виплюнув кров — чорну, мов згадка про зраду — прямо на підлогу, біля ніг одного з тварюк.

— Ах ти! — охоронець замахнувся, згрібаючи магію.

Але Володар підняв руку.

— Стій… — його голос був майже ніжний. — Хай говорить. Нехай бреше. Нехай страждає. У нас є час. І ми... дуже хочемо дізнатись про артефакти, які він так тримає при собі.

Очі вампіра стали світлішими.

Але ні страху. Лише тінь посмішки.

— Тоді… слухайте… якщо витримаєте...

І з темряви почувся перший шепіт.

Почався допит — старовинний, як сама Тьма.

********

Коли Саторіан отямився остаточно, його погляд, хоч і затуманений болем, набув тієї характерної вампірської ясності — крижаної, спостережливої. Його тіло було майже обездвижене, але тонкі імпульси тіньової магії повільно розтікались по жилах. Він ще дихав. А отже — ще міг чинити опір.

— Ми можемо зробити це болісно... або болісніше, — заговорив один із тварюк, підходячи ближче.

Саторіан мовчав, та пальці його правої руки ледь ворухнулись. Майже непомітно. Але навколо зап’ястя блиснув срібний ланцюг браслета.

— Ви… не отримаєте… жодного слова, — хрипко вимовив він. Голос сипів, але в ньому не було страху.

— Навіщо нам слова? — прозвучав голос Володаря з темряви. — У тебе на руках... відповідь.

Тварюки здригнулись, коли з кутів зали вихопився гарячий потік магії. У повітрі з’явився запах обпаленої шкіри, хоча ніхто ще не торкнувся Саторіана. Це бризнула захисна аура браслетів.

Браслети… Вони були спадком його лінії. Зовні прості, срібні, з ледь видимими гравіруваннями кров’ю. Їх вважали печатками честі, символами спадкоємця тіньової ради клану Байзевік. Саторіан думав, що вони лише підсилюють захисні заклинання, і не більше.

— Дивись, як він за них тримається, — пирхнув один із прислужників.

— Тому що він не знає, що саме тримає, — прошепотів Володар. Його голос тепер звучав просто над вухом Саторіана, хоча постать стояла в тіні на іншому кінці зали. — У цих браслетах — не пам’ять роду. У них — ключ.

Саторіан здригнувся.

— Ключ... до чого?

— До в’язниці. До сховища артефактів, які вони створювали, ховаючи власні гріхи в камені й металі. Клан Байзевік — останній, хто зберіг зв’язок із темною лінією вампірських алхіміків. Їхні браслети — це не оберіг, а механізм. І ми... хочемо його активувати.

— Вам це не вдасться, — просичав Саторіан, сплітаючи магічний вузол між лівим плечем і серцем.

Його тінь сіпнулась, перетворюючись на рваний силует, і раптово розлетілась у різні боки, зчинивши хаос. Один з охоронців завалився під впливом тіньової стріли, інший закричав — з його очей вибігала чорнота.

Але Володар лише хмикнув.

— Невже ти думаєш, що ми не передбачили твого болісного початку героїзму?

Мить — і браслети на руках Саторіана засяяли. Але не його магією. Їх активували зовні. Через зовсім інше джерело. Через самого Володаря.

— Ти лише провідник, — прошепотів він. — А портал... уже відкрився.

На підлозі зали почала утворюватися тріщина. З неї виринув химерний клуб туману, який не піднімався, а поповзав, мов живий. У ньому завивали голоси — не схожі на людські або вампірські. Щось за тим туманом чекало. І браслети на зап’ястях Саторіана світилися яскравіше — їхнє срібло тріскалося під навантаженням, і вивільнялося те, що спало всередині понад тисячу років.