Глава 3: Сімейні зв'язки.

Герцог Кролінг.

Ранок у королівстві Алькор починався спокійно: м’яке сонячне світло пробивалося крізь віконне мереживо, лягало на білосніжну скатертину, наповнену теплим запахом свіжої випічки, ягідного джему та заспокійливого чаю з лавандою. Я дивився у вікно, спостерігаючи, як над термальними джерелами здіймалася пара — повільно, як думки.

І ще кілька хвилин тому я міг би сказати: «Прекрасний ранок». Поки мій шпигун — мовчазна тінь у сірому плащі — не нахилився до мене й тихо прошепотів ім’я: Аделіна.

Цей шепіт перевернув мій день.

Я відчув у грудях той самий біль, що вразив мене в ту мить, коли вперше тримав її — тендітну, з сонним диханням, ще не обтяжену жодним титулом чи тінню політики. Тоді я пообіцяв: захищу. І зараз, серед чужої імперії, змов і брехні, вона була в небезпеці. Найперше бажання: “Повернути. Негайно.”

Але у палаці навіть погляд лишає слід. І думки завжди знаходять очі.

— Любий, що сталося? — стурбовано спитала Малія. Її долоні завмерли над чашкою, а очі уважно вивчали моє обличчя.

— І мені цікаво, — мовив король Релнор, який саме снідав із нами того ранку. Його голос був спокійний, але погляд — не розслаблений.

Я обережно відклав чашку і, затиснувши край серветки, промовив:

— Погані новини.

— Хоч колись би сніданок пройшов без тривог… — зітхнула Малія, але я бачив: вона вже відчуває, що справа серйозна.

— Ваша дружина має рацію, Арденієлю. Але щось мені підказує, що це не чергова прикра формальність, — мовив Релнор.

— Ви не помиляєтесь, — кивнув я. — Це стосується Аделіни.

Тиша. Навіть птах за вікном зупинив свій спів.

— Що з нею? — голос Малії змінився. У ньому вже жила тривога.

— Що саме сталося? — додав Релнор, нахилившись уперед.

— По-перше… — почав я, але не встиг.

— То новин декілька?! — Малія різко підвелась, і в її очах запалала блискавка.

— На неї було скоєно замах. Лише спроба, вона жива, — одразу запевнив я. — Але факт залишається фактом.

— О, Дель… — прошепотіла Малія, стискаючи долоні. Я бачив, як згадки про доньку, маленьку й смішну, пробігли блиском по її очах.

— І це не все. З’явився її біологічний батько. Голова Чорних драконів.

Релнор здригнувся.

— Ще сюрпризи будуть?

— Вона врятувала імператора Драстейна від отруєння ягодами алькорі.

— То… це ж добре? — обережно припустила Малія.

— Якби, — похмуро озвався Релнор. — Він визнав її парою, а потім… зрадив. Звинувачення, нова наречена, ганьба.

Аура Малії обвалилася на кімнату. Посуд дзенькнув. Навіть срібло здригнулося.

— Це все?! — хрипко прошепотіла вона.

— Є й гарна новина, — сказав я. — Чорні дракони вийшли з-під влади імперії. І... визнали Аделіну. Як свою.

Це змусило всіх трохи вирівняти спини.

— Хм, — Релнор задумався. — На цьому можна грати. Вони сильні.

— І вірні, якщо довести свою. Також не забуваймо про Багряних, — додав я. — Їхній спадкоємець цікавиться Аделіною. І здається... щиро.

— Але спершу — кордони, — втрутився Релнор. — І тварі. Вони — непередбачувані.

— Їхні сліди ведуть з обох боків. І в нас ще є ті, хто вважає, що небезпека далеко, — зітхнув я.

— Ви двоє можете обговорювати загрози до вечора, — твердо мовила Малія. — А діяти треба зараз.

— Пропонуєш план? — з усмішкою запитав Релнор.

— Так. Ви залишаєтеся й зміцнюєте межі. Шпигунська мережа, арсенали, чари виявлення — все. А ми з Арденієлем їдемо до Аделіни. Особисто.

— Підтримую, — сказав я. — Я мушу побачити її. І поговорити з Чорними. Багряними. І тією силою, що ховається за цими подіями.

— Зв’яжіться зі мною, щойно зустрінетеся, — м’яко мовив Релнор. — Я теж... за нею сумую.

Я лиш кивнув. А в серці вже пульсувала думка: це не просто політичний обов’язок. Це батьківське серце йде у бій. І воно не зламається.
******
Повість автора.

Для більшості придворних Релнор Алькор — взірець холодної рівноваги, розважливості та залізного самоконтролю. За ним давно закріпилася репутація правителя, що не знає ані милосердя, ані слабкості — лише чіткий розрахунок. І лише одиниці знали, яким він буває в присутності тих, кого дійсно впускає у своє серце. Це вузьке коло мало лише троє осіб: старий радник, покійна сестра... і подружжя Кролінг. Саме тому Аделіна — їхня донька — стала для нього не просто близькою. Вона стала донькою, якої в нього ніколи не було. Й тінню на цьому почутті було лише одне — ніхто про це поки що не знав.

Сьогодні король вирішив виправити це.

Він ходив по кабінету з рідкісним для себе нервовим порухом — пальці стискали поличку, ковзали по старовинному глобусу, розгортали й знову згортали один і той самий аркуш. Нарешті він зупинився перед подружжям Кролінгів, що сиділи у вітальні біля вогню. Обоє були спокійні, та в очах Малії вже маячив тінь неспокою.

— Знаєте… я маю сказати вам дещо важливе, — обережно почав Релнор, — і не виключено, що ви… зненавидите мене за це.

Його голос не тремтів, але у повітрі одразу потемнішало.

— Ти вже лякаєш нас, — відповів спокійно Арденіель, перехрестивши руки на грудях. — Просто скажи.

Король, немов зібравши всі уламки себе в одне ціле, мовив:

— Ви знаєте, ким для мене стала Аделіна.

— Знаємо, — кивнула Малія. — Вона для тебе, як дочка. Але до чого це веде?

— Вона не лише як донька. Вона і є моя спадкоємиця.

Запала тиша.

Спочатку Арденіель просто моргнув — мов намагаючись переконатись, що правильно почув. Потім рвучко сів рівніше.

— Ти… що?!

Релнор підняв руки, мов захищаючись:

— Послухайте! Я не планував цього одразу. Все стало поступово. Її відданість, хоробрість, мудрість… і те, як вона зростала поряд з вами. Ви — мій найближчий рід. Я довіряю вам. Але в мене немає дітей. І якщо трапиться щось зі мною — я маю бути певен, що трон не потрапить у руки нікчеми.