Глава 2: Новий день - новий початок.

Аделіна Кролінг-Догран.

Ранок видався незвично тихим. Уперше за… навіть не пригадаю скільки часу… я справді виспалась. Уві сні не було ані переслідувань, ані дивних візій, ані відлуння старовинних голосів у моїй голові. Лише спокій.

Коли відкрила очі, сонце вже лагідно огортало кімнату, ковзаючи по м’яким шторам і ніжно лоскочучи щоку. Але вставати я зовсім не хотіла. У цю мить життя видавалось майже безтурботним. Подушка була така пухка, що мені здалось — я сплю на хмарі, а ковдра тримала тіло в ідеальному затишку, як обійми. Я відвернулась на інший бік і дозволила собі ще хвильку мрій: мабуть, слід купити ще кілька таких м’яких речей — бо що, як завтра буде знову холодно і небезпечно?

Не помітила, як знову заснула. Прокинулась лише під обід — повільно, із солодкою лінивістю в кожному русі. Тіло було вдячне за відпочинок. Я без поспіху пройшла до ванної, насолоджуючись кожною краплею води, ніби це не буденність, а подарунок небес. Потім так само спокійно приготувала собі пізній сніданок — щось легке, ароматне, з ноткою кориці. І саме коли хотіла сісти й нарешті поїсти…

— Не заважаю? — голос, знайомий до болю, прозвучав переді мною, наче грім серед ясного неба.

Я лише зітхнула.

— Заважаєш, — промовила чесно, не озираючись.

— Я намагався... — не винно пробурмотів Естароса, мій духовний охоронець, ніби вперше зробив щось подібне.

— Ти не повіриш, але я це знала й без твоїх виправдань.

Він винувато розвів руками.

— Ну не будь такою злючкою…

— І не збираюсь. Просто вгадала. І... ти по справі, чи вирішив завітати на чай?

Я говорила з іронією, але він миттєво змінив настрій. Обличчя стало серйозним.

— Якщо серйозно — я дещо знайшов.

Я поставила тарілку на стіл. Спокій одразу зник, поступившись місцем напрузі. Мій внутрішній механізм, натренований небезпеками, увімкнувся. Спина випросталась, погляд зосередився.

— Щось важливе?

— Дуже. Навіть мене це шокувало.

— Говори. Без театру, — ледве стрималась, щоб не стукнути кулаком по столу.

— Пам’ятаєш Хасторіана?

Я кивнула. Його ім’я залишило нестерпний присмак навіть в пам’яті.

— Він якимось чином пов’язаний із тварями. Конкретно — ще з’ясовую, але його вміння явно прийшли не з нашого світу.

У грудях щось стиснулося. Дихати стало важко. Я несвідомо сперлась на край столу — холод дерева допомагав не знепритомніти.

— Це ще не все…

— Добре хоч не "гарна новина", — буркнула я, стискаючи пальцями виделку.

— Все дуже погано, — підтвердив Ест. — Поки Стефан був в академії… є шанс, що він підсадив творінь у деяких адептів.

Я відчула, як щось холодне пробігло по спині.

— Прекрасно... — простогнала. — Ти знаєш, кому саме?

— Нажаль, ні. Але, найвірогідніше, це студенти від третього до шостого курсу.

— Хоч якесь звуження. Добре. А що з самими тварями?

— Є версія, що це «розумні». Але ранг поки встановити не можу — приховано занадто глибоко.

— І то хліб, — відчутно полегшено видихнула. — Дізнайся, чи є в нього спільник. І весь список підозрілих — мені на стіл.

— З превеликою радістю!

Його ентузіазм був щирий. І на мить мені стало легше. Я навіть усміхнулась. Ненадовго, але щиро.

Повернулась до страви. Бо одне правило залишалось незмінним: на голодний шлунок краще не будувати планів. Бо без їжі — лише паніка, а не стратегія.

Повелитель Безодні.

Поки що все йде за планом. Так, прикро, що Хасторіана спіймали — його відсутність створює невеличку тріщину в нашому орнаменті хаосу. Але він устиг. Його руки, всіяні чорними нитками моєї волі, занесли частину моїх підопічних у тіла адептів. Вони там. Тепер — сплячі, мов насіння в мерзлій землі, але я знаю — вони проростуть. І коли це станеться, я відчую. У своїй плоті. У своїх венах.

Ще приємніше, що деякі фігури влади почали співпрацювати з нами. Жадоба, страх або віра в новий світ — не має значення. Вони — вже мої. Ті, хто називає нас тварями, або творіннями, як полюбляють вимовляти алхіміки, ще не розуміють: ми — не помилки. Ми — майбутнє. І це майбутнє вже дихає за їхніми спинами.

Незабаром — наступний етап. Той, що пахне кров’ю храмів і попелом книг. Я вже чую його кроки. Він іде.

— Повелителю, ми вже тут, — вивів мене зі стану зосередженої ейфорії голос. Один із «розумних» — тонкий, з блідим обличчям і щілиною замість рота. Його око блищало неприродно — там не було душі. Лише механіка покори.

Позаду нього — ще троє. Вони стояли нерухомо, як статуї, укриті тонкою павутиною. Але павутина — дихала.

— Чудово. Перевірте ситуацію в королівстві Алькор. Я хочу знати про правителя та його оточення все. Особливо тих, хто пахне світлом. Вільні, — я говорив тихо, але кожне слово в’язалося з повітрям, мов отруйний дим.

— Буде виконано у кращому вигляді, — прохрипів «розумний», нахиляючи голову, немов машина, що змащує свої шестерні повагою. І вже за мить, як тіні на дні колодязя, вони розчинились у темряві.

Королівство Алькор... Як воно мені заважає. Їхня сила — сліпуча, майже нестерпна. Воїни, маги, алхіміки — вони випромінюють старі закляття, закляття, які ще пам’ятає світ, але боїться озвучити. У їхніх руках може бути Знання. А Знання — це єдине, що здатне заподіяти мені біль.

Я мушу стерти цю загрозу. До того, як вони зрозуміють, що вже дихають отрутою, яку самі вдихають із повітрям.

Бо наступного разу, коли вони відкриють очі — світ буде вже моїм.
******
******
Імператор Кіріан.

Мій кабінет потопав у півтінях — м’яке світло від свічок відбивалося в металевих краях письмового столу, шепочучи про втомлені ночі й безперервні зобов’язання. Я зосереджено вивчав звіти магічного контролю над прикордонними територіями, допоки глуха тиша не була розірвана звуком рішучих кроків.

Двері навіть не рипнули — Касандер завжди входив нечутно. Але сьогодні його присутність тяжіла на повітрі, як грозова хмара перед вибухом блискавки.