Глава 1: Розмова між сином та матір'ю.

Касандер
Очікування зустрічі з леді Догран, колишньою главою клану Чорних драконів і моєю матір’ю, гнітило з кожною хвилиною. Усвідомлення власної провини роз’їдало зсередини гірше за будь-який осуд. І хоч страх перед її гнівом був цілком реальним, та найбільше тривожила думка, що я міг підставити під небезпеку Аделіну. Лише слабкий імпульс з’єднання з нею — мій єдиний спокій. Вона жива. І вона в безпеці. Принаймні поки що.

Мама з’явилась несподівано — з портального спалаху, що ледь не підпалив гобелен із зображенням предків. Її постать була зібрана, граційна й загрозлива водночас. Очі — дві палаючі безодні.

— Тож, де буде відбуватись наша бесіда? — спитала вона без звичних привітань. Її голос був рівний, майже спокійний, що робило його в рази небезпечнішим.

Я зібрав волю в кулак, вдихнув на повні груди.

— Думаю, краще в лавандовій вітальні, — відповів, зберігаючи зовнішній спокій.

— От і добре. Ходімо, — вона не стала чекати на мої жести. Її кроки лунали в коридорі, мов удари молота по ковадлу мого сумління.

Вона не кричить… ще страшніше.

Ми швидко дійшли до вітальні. М’який запах лаванди, глибокі фіолетові відтінки стін і мерехтіння денного світла створювали атмосферу затишку — надто оманливу в цій ситуації. Мама оглянула кімнату, наче шукаючи слабке місце, а потім мовила:

— Вельми непогане місце. Та перейдемо до суті.

Вона сіла точно напроти мене, спина рівна, руки схрещені в напівзахисному жесті. Її обличчя — мармурова маска, крізь яку пробивалася лише тінь глибокого болю.

— Запитуйте. Та я одразу попереджу: деякі речі залишаться без відповіді, — попередив я, відчуваючи, як внутрішній дракон напружено прислухається до кожного слова.

— Це ти так думаєш. Та гадаю, наприкінці нашої розмови ти змінюєш свою думку, — сказала вона з ледь вловимою посмішкою, яка швидше насторожувала, ніж заспокоювала.

— Що ж, де весь цей час знаходилась внучка? — запитала леді Догран. Голос її був спокійним, майже відстороненим, але Касандер добре знав: це було затишшя перед бурею. Так вона звучала перед тими розмовами, після яких залишались зруйновані плани... або долі.

Він вдихнув.

— Аделіна потрапила до родини герцога Кролінга, в королівство Алькор.

Мати лише кивнула. Жодної емоції. Лише короткий рух, мов він повідомив їй про зміну погоди, а не долю онуки. Тиша, що затягнулася, змусила його додати:

— Вона там у безпеці. Наскільки це можливо…

— Добре. А ким вона стала? — запитала леді, дивлячись просто в очі, глибоко, до самого сумління.

— У якому сенсі? — запитав, вдаючи, що не розуміє, хоча чудово відчував, про що йдеться.

— Я маю на увазі її шлях. Її професію, долю, вибір, — ледь помітно зморщилась леді Догран.

— Вона алхімік, — тихо відповів він.

— Дракониця й алхімік… в одному флаконі, — жінка нахилила голову, дозволивши собі слабку усмішку, в якій переплелись подив, гордість і занепокоєння.

Касандер звівся з крісла та пройшовся до вікна, наче те, що він зараз скаже, вимагало нової позиції. Слова були важкі, але важливі.

— Вона не просто алхімік. Вона — перший алхімік Дакора.

І ось тоді — він побачив блиск в її очах. Той, що колись з’являвся лише після перемог на війні або народження великої надії.

— Це… неочікуваний поворот, — нарешті мовила вона, злегка піднявши брови. — Що відбувається довкола неї?

— На неї вже кілька разів намагались скоїти замах. Причина, ймовірно, — її статус і знання.

Леді мовчала кілька секунд, а потім повільно вимовила:

— Це дуже… дуже погано. Я не виключаю участі демонів або ворожих структур — і твоїх, і герцога. Можливо, обидва боки.

— Демони? — здивувався Касандер, — Я не подумав про це…

— Занадто активні останнім часом. Напевно, відволікають увагу від чогось більшого.

— Тепер деякі події набувають сенсу… — він знову занурився в тривожні спогади. — В академії стався інцидент. Дивний, потенційно небезпечний. Після появи одного чоловіка — Стефана Хасторіана — все пішло шкереберть.

— Що сталося? — очі жінки звузились.

— Вибач, не можу розповісти. Є речі, що підлягають імперській секретності.

Вона лише зітхнула.

— Ведеться розслідування?

— Ображаєш мене. Я не заспокоюсь, доки не докопаюсь до істини.

— Це в твоєму дусі… — ледь всміхнулась вона. — Я чула щось про Хасторіана. Нічого конкретного, але достатньо, щоб насторожитись. У нього був брат. Після скандалу він зник і змінив ім’я.

Касандер уже витягував нотатник.

— Зможеш дізнатися більше?

— Знаю, до кого звернутись. Після розмови — зв’яжусь з ним.

— Але будь обережна. Якщо Хасторіан має покровителів — навіть у верхівці…

— Не вперше ходити по лезу. Але я насторожена, — зітхнула вона. — Більше мене тривожить одне. Поведінка імператора.

Він зустрів її погляд.

— Клан Чорних драконів… виходить з-під імперської юрисдикції. І я хочу, щоб ти дізналась про це від мене, а не з газет.

Її лице не змінилось, але повітря в кімнаті стало густішим.

— Це твоє рішення?

— Непросте. Але я не маю вибору. І магія забороняє розголошення поки що. Після — розповім усе.

— Чекаю з нетерпінням. А що з імператором? Ти згадував його… стосунки з Аделіною?

— Він вважався її істинною парою. Але тепер… сумніваюсь. Він одружується з іншою, а її вважає зрадницею — хоч вона врятувала нас обох від ягід алькорі.

— Що?! — вигукнула леді Догран, звівшись з місця. — Це вже… за межею!

Вогонь полохався в її зіницях.

— Пиши листа. Все поясниш їй. Я передам. І поговорю з нею особисто.

— Так. Це… правильний крок, — прошепотів Касандер. Йому стало соромно. Що ж, колишній перший міністр...

— Академія в тебе під контролем?

— Працюю над цим. Особливо над адептами. Деякі надто активні останнім часом.