18. Вплив часу

Немає більш наполегливого будильника, ніж сонячні промені. Вони вперто лізуть подушкою, змушуючи мене переміщатися в більш темний і прохолодний кут ліжка. Вони гріють ліжко і повітря в кімнаті, заважають навіть крізь закриті повіки. Чому я перед сном не зсунула наглухо штори? А, все правильно, мені хотілося повітря, і вночі легкий протяг дійсно був порятунком для мого організму, розпаленого настоянкою на реллі. Добре, що вистачило пам'яті прийняти перед сном бальзам, який пом'якшує наслідки вживання алкоголю.

Колись в студентські роки п'янки завжди оберталися ранковим похміллям. З тих пір я можу зварити потрібний бальзам з закритими очима. Подібне можна сказати і про добру частини моїх колишніх одногрупників. Ось що робить з людьми правильна мотивація! Тому цього ранку я не страждаю ні від чого іншого, крім як від нав'язливих променів палючого сонця.

Я ще довго намагаюся втекти від них, але потім крутитися на ліжку набридає. Абсолютно нерозумно лежати далі, знемагаючи від спеки, коли всього лише потрібно прибрати те, що докучає.

Але як тільки я встаю і роблю півдесятка кроків до вікна, щоб затулити фіранку, бажання спати знакає. Мені щиро шкода цього. Поки я перебувала в напівдрімоті, то ще пам'ятала кумедний сон, обривки якого тепер не давали мені спокою. Чи добре все закінчилося для головного героя? Чи встигла врятувати його від зловісної тіні головна героїня?

Із дзеркала на мене дивиться моє трохи набрякле обличчя.

Втім, крапля-друга чудодійних зіллів і легка примочка під очі — і я знову виглядаю, наче й не було довгої ночі в розмовах. Добре бути зіллєділом.

Вся ранкова метушня займає від сили півгодини, а після я завмираю в роздумах. Адже немає сенсу сидіти під променями сонця в кімнаті і дивитися на розворушене мною ліжко. Ранок вже почався. Ліжко все ще вабить прилягти, але я проходжу повз. Сьогодні має бути насичений день.

Але я ще ніколи не боролася за свою долю на порожній шлунок. Думка поснідати в «Під аптекою» здається вдалою, адже вчора ввечері страви були дуже смачні.

Все ще позіхаючи, я знаходжу вузькі сходи в кінці коридору і спускаюся. Я майже не пам'ятаю, коли саме минулої ночі дізналася, що будинок над питним закладом — це пансіон, в якому здаються кімнати. Вигода від такого розташування звичайно є. Всі мешканці безумовно люблять увечері пошуміти в кафе, а клієнтам завжди нададуть кімнату на одну ніч. Ось як мені.

Виявляється, це не тільки мої плани — зробити цей день багатим на події. Доля вирішує підтримати мої прагнення. Це стає зрозумілим, варто мені спуститися сходами в зал кафе.

Безумовно є голоси, розпізнати які ми можемо навіть в самому гучному шумі і через багато років. Вони не забуваються. Наприклад, це голоси дітей або кращої подруги, голоси рідних, з якими провів довгі-довгі роки і ні за що не бажав би цих голосів забути.

— Можливо, ви бачили тут жінку? Молоду, темноволосу, з короткою стрижкою.

Не дуже розумне питання. Особливо, якщо враховувати, що в кафе за вечір побувало десяток схожих на такий опис осіб.

Я пирхаю собі під ніс і ховаю усмішку в кулаці. Ще більш нерозумною ситуацію робить те, що питати про вечірніх відвідувачів працівника, який заступив до работи всього пару годин тому, феєричне ідіотство.

Втім, мені не варто бути такою суворою. Навряд чи Левіс дійсно знає, як працюють звичайні кафе або бар.

— Ні, не бачив і не підкажу, — закономірно відповідає бармен, протираючи крихітні чашечки для кави. Він не особливо радий співрозмовнику, який з’явився нізвідки. Ранок в самому розпалі, скоро в «Під аптеку» спустяться відвідувачі за сніданком і тонізуючими напоями. Працівникам вже точно ніколи відволікатися, потрібно підготувати все до початку дня.

— В мене є гроші! Будь ласка, подумайте! Чорнява і ясноока, одягнена в дорожнє, серйозна така… Я шукаю сестру, розумієте…

Навіть у мене є совість. Слухати зім'яті прохання молодшого брата, стоячи в тіні біля сходів, нестерпно, і я виходжу на світло.

— Відчепись від людини, Левісе. Він тільки-но прийшов на роботу. Все, що ти можеш у нього попросити, це чашку міцного настою на честь плідного початку нового дня.

— Лайм!

Предки, я вже і відвикла. Братик кидається до мене, охоплює руками, притискає до себе і несподівано виявляється зовсім не таким дрібним, як я пам'ятаю. Мої руки насилу змикаються навколо його плечей. Сорочка Левісу явно мала: так сильно натягнулася тканина на спині, бридко стирчать руки з рукавів. Його сумка успішно забута біля барної стійки. Поки ми стоїмо як пам'ятник нинішньому поколінню Заступників, поклажу Левіса давно могли б вкрасти.

Я м'яко посміхаюся кудись в шию брата. Мрійлива дитина перетворилася в розпатланого, але такого ж беззахисного дорослого. І як мені в голову тільки могла закрастися думка залишити рішення про подальшу долю наших земель на Левіса? Ні, я занадто добра для цього.

— Тихо-тихо, — заспокоюю я його, гладжу по скуйовдженому, злегка вологому волоссю. І хватка сильних рук поступово слабшає.

— Це дійсно ти, Лайм?

— А ти як думаєш? — з усмішкою відважую йому ледь відчутного щигля. Левіс гулко сміється, за дві секунди підхоплює свою поклажу і вмощується за один із столиків.