13. Поняття захисту

Я з подивом дивлюся на Ремана: знаю його багато років, але зараз наче бачу вперше.

— Ти не розумієш, я хочу допомогти! Ти один не впораєшся... — я намагаюся його переконати, але він лише хитає головою.

— Я не збираюся нічого розслідувати і тобі не рекомендую. Не варто це того, Лайм.

— Що це ти таке говориш? — перед моїми очима біліє, а звукам ніби доводиться просочуватися крізь щільну тканину. Мені раптом стає зле.

— Амір вже похований, Лайм. Він мертвий. Цього факту ти не зміниш. Випадковою була його смерть чи ні, — Рем розводить руками, але в його голосі немає ні натяку на жаль. Цей факт зводить мене з розуму, я тремчу від раптового відчуття холоду. — А своєї біганиною тільки привернеш до себе зайву увагу...

— І що ти пропонуєш? Забути брата, так? Або просто закрити очі на те, що його вбили?! — я підвищую голос на нього. Ніколи раніше не кричала на своїх друзів, сварилася, сперечалася, але не кричала так.

— Про що тобі тепер треба хвилюватися, так це про стосунки зі Ф’юріном, — Реман занадто уважно крутить запонку і не дивиться на мене. — Той, судячи з чуток, дуже надихнувся, довідавшись, що ти знаходишся в Віцці. Ти з ним ще не зустрілася? А мала б.

— Чого б це раптом? Ні, не зустрілася і не бажаю зустрічатися, — я різко встаю і складаю руки на грудях. Цим захисним жестом, жестом відторгнення вказую Рему, що не згідна з його словами. Той ніби здивований моєю відмовою:

— Я спочатку припустив, що ви разом повертаєтеся до Фенікса... Але потім стався той нещасний випадок. Ти точно не маєш ніякого відношення до того, що сталося з Ф’юріном біля нашого кордону?

— Реман, ти головою ніде не бився? З чого це я повинна мати до цього відношення? До Ф’юріна? — я не впевнена чого хочу більше обурюватися або дивуватися, як і не впевнена в тому, що зможу хоч щось довести Рему. — У мене брат загинув! Я не побачила його тіла і не попрощалася з ним. І тебе все ще дивує, чого це я приїхала?

— Багато кому відомо, що оберіг Ф’юрін постраждав на нашому з ними кордоні. Так що це природно припустити, що ти залишишся в Віцці…

— З якої такої причини? — я навіть розсміялася.

— Ви заручені, у тебе скоро весілля, — награно дивується Рем, ніби це я чогось не розумію, а не він нісенітницю несе. Я не вірю, що він насправді вважає, що майже незнайомий мені наречений, якого вибрав дядько без мого відома, мені дорожче рідного брата. Тож намагаюся вияснити, що відбувається, захистити свою позицію.

— Ти мабуть не зовсім в курсі… Але мене з приводу весілля хто-небудь запитав?

Мій слова, спроба донести всю несправедливість того, що відбувається, залишилися без адекватної відповіді. Що б я не промовила, приятель реагував не так, як мав би. Реман знизав плечима і, як ні в чому не бувало, вимовив:

— Хіба це не найбільш вигідний вихід з ситуації, що склалася? Як на мене, все правильно і нема чого сперечатися. Думаю, Амір би теж цього хотів...

— Чого він хотів? — я не стримуюся, знову кричу на Рема, намагаюся докликатись до нього. — Позбутися мене або відправити, куди подалі? Або зламати мені життя? Або прибрати з дороги? Звідки ти знаєш, чого хотів би Амір?!

— Захистити тебе він би хотів! І ці землі! — Рем раптом теж зривається на крик, але в наступну мить знижує голос і стискає до білизни губи. — Нехай і такою ціною.

— У болоті я бачила такий захист! — з моїх очей капають злі гіркі сльози. — Це не тебе віддали як цінний приз, не тобою розплатилися за майбутнє нових поколінь, не ти будеш в ліжку лежати з невідомим мужиком заради того, щоб мій дядько і подібні йому смачно їли і солодко спали! Та я віддам такий захист першому зустрічному даром! Беріть — не шкода! Хочеш собі такий?!

— Ось вона — заступниця Лайм у всій своїй красі! Тільки про себе ти і вмієш думати! Не така вже й велика жертва! — посмішка Ремана, цей отруйний тон стає останньою краплею.

У мене більше немає сил кричати, горло саднить, тому кажу я досить тихо, але мої слова просякнуті огидою:

— От тільки не треба апелювати до мого походження, Реман Йохан Верс. Ти по закону своїх предків взагалі повинен був зазначити смерть мого брата ритуальним самоспаленням. Так, здається, робили Верси ще двісті років тому? Традиції хороші лише тоді, коли не стосуються тебе особисто, адже так?

Він мовчить. Я навіть рада цьому. Здається, вперше Рему нічого мені сказати. Можна захопитися своєю перемогою, упитися нею, якби ця розмова не була такою гидкою. Я йшла сюди з гарним настроєм, я йшла сюди за допомогою, бажала побачити друга. А вийшло… Я підхоплюю свої скромні пожитки і роблю три довгих кроки до дверей. Обертаюся. Рем — колись рідний і близький, знайомий з дитинства, той, в кого я навіть була закохана, чия думка для мене була важлива, блискучий юрист, цікавий співрозмовник —  в цей момент навіть не дивиться в мій бік, уникає мого погляду.

— Зрадник, — я ставлю крапку в нашій розмові і зникаю за дверима. Більше я ніколи не зможу переступити цей поріг. Це не сварка двох друзів, це справжнісінька зрада. Він міг і не допомагати, але так розпоряджатися моїм життям я йому права не давала.

У провулку мені стає погано. За ці дні сталося занадто багато нестерпного, важкого і несподіваного. Але ніколи, навіть в найстрашнішому сні, мені б не привиділося те, що Рем відмовить мені у простій підтримці, здасться на милість обставин та ще й так винуватити мене буде. Сльози ллються з моїх очей майже потоками. Я не намагаюся їх витирати, просто ридаю, даю злобі, люті і гіркоті вийти, залишити моє серце. За своїми схлипами я не відразу чую незнайомий жіночий голос: