11. Вгору гвинтовими сходами

У Пташиний дзьоб ми повертаємося затемна. Якщо і бродили спочатку в моїй голові думки про те, щоб продовжити свій шлях до Феніксу після відвідування кладовища, то до кінця дня вони дуже швидко зникають. Відвідування родинних усипальниць по-різному впливає на нас. Рада, на мій подив, стає більш енергійною, виглядає серйозно і зберігає мовчання. Однак відомо, що навіть відьма не підкаже, що твориться в голові у іншої відьми. Так що куди мені міркувати про те, які метаморфози могли статися з Радою. Сама розповість, коли прийде час. Та й немає у мене на це сил. Я виснажена.

Ввечері стає прохолодніше. Я плентаюся за подругою слід у слід, втомлена і спустошена. Сьогодні я поскаржилася на рік вперед, нічого не приховуючи, виплакала все своїм померлим родичкам. У мене розпухлий ніс і почервонілі очі, обпалені сонцем щоки, і більше всього на світі мені хочеться лягти в прохолодному і темному місці і забутися сном на кілька діб. Взагалі, ні про яке підкорення Фенікса мови йти не може.

Раді мій порив зарости мохом і обернутися в лялечку не подобається. Вона бере справу в свої руки. І скоро в лабораторії вариться мазь від сонячних опіків, на повіках у мене примочки з зіллям від набряків, ноги в прохолодній воді, яка пахне ефірними маслами, а в руках кружка з гарячим какао. Подруга лякає своєю енергійністю, причини якої я не можу придумати. Не схоже, що вона просто приховує своє горе або відмежовується від нього таким дивним чином. Але, здається, за дві години, які ми не бачилися, коли я сиділа зовні, а вона — в мавзолеї, Рада духовно подорослішала на десяток років.

Ця впевнена в собі і спокійна Рада до болю схожа на тих самих відьом, які з року в рік щиро вітали мене в Пташиному дзьобі. Закономірно, що цієї миті я відчуваю себе зовсім юною. Мені щиро хочеться залишитися поруч під захистом цієї аури спокою і доброзичливості, але я не можу. Адже я ніколи не кидаю дорогу на половині шляху. Правда, зараз моя подорож — це не просто розважальна поїздка, а справа життєво важлива.

Іноді я думаю, може, десь повернула не туди? Чому обставини складаються саме так, а не інакше? Як збіги обставин можуть бути такими руйнівними або такими вдалими? І якщо в одну мить руйнується все, до чого я звикла, кого звинувачувати в цій події? Збіг обставин, чужу волю або себе, нездатну передбачити катастрофу? Якось мені намагалися довести, що життєвий шлях залежить від будь-якого прийнятого людиною рішення. Але якщо це — правда, то коли було моє роздоріжжя, коли я вибрала свій поворот і як виправити все те, що відбувається?

Все моє дитинство пройшло в подорожах: від одного будинку до іншого, від одного міста до наступного. Батьки часто були зайняті і дійсно намагалися зробити все для нашого краю з його своєрідним кліматом і бідними ресурсами. Шкода, що на поліпшення добробуту народу їм вистачало щедрості серця, але не впливовості і грошей в казні. З відьмами я вчила науки, вибиралася за травами і квітами, літала, притулившись до тітоньки, в гори. З друзями батьків бувала на морі. З босоногою дітворою з села ми вибиралися в поля і валялися на сіні. Я ніколи не замислювалась про майбутнє.

Може, тоді я десь оступилася?

У той час мені багато чого не можна було робити безконтрольно, але все ж у мене було більше доступу до навколишнього світу, ніж у Аміра. До того, як я усвідомила, що маю власні  інтереси та таланти, я намагалася походити на старшого брата в усьому і навіть ображалася, що не дістанеться мені тої відповідальності, яка була подарована йому долею. Все ж ми росли на казках про бравих захисників-оберегів і хитрих відьом. Тільки час розставив все по місцях: оберегам довелося стати хитрими, а відьми непогано справлялися із захистом населення.

Наші шляхи з братом незабаром розійшлися, а подорожі стали мені настільки звичними, що було складно втриматися на місці. Відсутність зручностей, окремого вагона або захищеного кортежу і зовсім не хвилювала. Варити зілля — не значить замикатися в темному холодному підвалі. Любити і читати книги — не рівноцінне сидіти в бібліотеці та притрушуватись пилом давнини. Навіть зараз, закривши очі, я практично відразу згадаю, де знайти той чи інший інгредієнт. Не на полицях, а де зібрати і як саме зібрати. Відьми Пташиного дзьоба вважали, що випускниця зобов'язана вміти створити зілля з самого початку: коли не знайти потрібні порошки в баночках і колбочках і не купити в магазині, завжди можна зібрати ті ж трави правильно і швидко.

Я росла в дуже забавній атмосфері — посеред вседозволеності і жорстких покарань, позитивних прикладів і довгих нудних нотацій, творчості і суворого дотримання правил. Зіллєділля, як і відьомське суспільство, дуже суперечливе явище. Але тільки через те, що я пройшла цю школу, я не скотилася в жалість до себе після смерті батьків. Я не втратила власне «я», коли будинок заполонили дядечкові дармоїди. І не відмовилася від власних поривів на догоду оточуючим.

А якщо це і був момент, де моє рішення змінило долю?

Не сказати, що покинути Флейм для мене означало кинути братів в меншості серед ворогів. Я хвилювалась за них, але не була зобов'язана наглядати за ними як нянечка. Та й вони підтримували моє рішення. Але в очах інших я бачила протилежне — осуд, поблажливість, здивування. Була б я відьмою, то після навчання покинула б землі Флейм заради ковена, і ніхто не сказав би мені слова поперек. Але відьмою я не була. Тож моя поведінка не подобалась багатьом.

Я вибирала затишок Пташиного дзьоба, а не гучні компанії в маєтку Флеймів, де післе загибелі батьків верховодив дядько. Я варила зілля, а не займалася юриспруденцією, як просив мене Амір. Брату було складно організувати опозицію в територіальній раді, сформувати своє коло, стати силою на своїй землі. Йому потрібна була допомога, але я не хотіла влазити в болото владних структур. Звичайно, брат впорався, але його вплив зріс занадто пізно і це коштувало безліч зусиль. Залишися я з ним, можливо, все склалося б інакше. Але я не могла залишитись.