Спадщина та майбутнє

Минали роки, і ліс розцвітав під нашим захистом. Кожна весна приносила нові пагони, кожне літо — буйство зелені, кожна осінь — золотий дощ листя, а кожна зима — спокійний, сніжний покрив. Життя текло своїм неквапливим, вічним руслом.
Я, Охоронниця, зростала в силі та мудрості. Моє чуття лісу стало майже абсолютним. Я відчувала найменші зміни в його диханні, чула шепіт кожного струмка, розуміла мовчазну мову дерев. Мої подруги-Змієлюди, Гера та Адель, були моїми постійними наставницями та порадницями. Вони ділилися знаннями, накопиченими за століття, навчаючи мене давнім ритуалам, мистецтву зцілення лісу та його мешканців, а також таємницям, що передавалися з покоління в покоління Змієлюдей. Вони стали для мене не просто подругами, а справжніми сестрами, родиною.
Максим, мій Покров, був моєю опорою. Його зв'язок із лісом, що посилювався з кожним днем, дозволяв йому бути моїми очима та руками у світі людей. Він з легкістю справлявся з будь-якими зовнішніми загрозами, будь то недбалі браконьєри чи ті, хто, можливо, ще шукав давні сили. Разом ми патрулювали ліс, вирішували проблеми, допомагали тваринам і просто насолоджувалися кожною миттю нашого спільного життя. Наше кохання, загартоване випробуваннями, стало глибшим і міцнішим, немов стовбури вікових дубів.
Ми знали, що світ поза лісом продовжує жити своїм життям, сповненим метушні, боротьби за владу та необережного ставлення до природи. Час від часу до нас доходили чутки про нові спроби експлуатації природних ресурсів, про тих, хто прагнув підкорити дику природу своїй волі. Але ці загрози вже не лякали нас, як раніше. Ми були готові.
Одного разу, коли сонце вже хилилося до обрію, розливаючи по лісу м'яке золоте світло, Гера, що сиділа поруч зі мною в людській подобі, промовила: «Настав час, Олено. Ти готова».
Я подивилася на неї, відчуваючи, як по моєму тілу розливається хвиля тепла і сили. «Готова до чого, Геро?»
«До того, щоб передати тобі більше», — відповіла вона, і в її очах заблистіло давнє, мудре сяйво. — «Ми, Змієлюди, з покоління в покоління передавали свої знання. Тепер твоя черга. Ти — Серце лісу. Ти — його майбутнє».
Адель, що сиділа на моєму плечі, задоволено прошипіла, і її шипіння, хоч і зміїне, звучало як благословення. «Ми завжди будемо поруч, Олено. Твої подруги. Але тепер ти маєш повну силу. Використай її мудро».
У цей момент я відчула себе справді завершеною. Усе моє життя, усі випробування, усі одкровення вели до цього моменту. Я була не просто дівчиною з лісу, я була спадкоємицею давнього роду, Охоронницею, що стояла на сторожі вічного танцю лісу.
Я подивилася на Максима. Він усміхнувся мені, і в його погляді було стільки любові та довіри, що моє серце переповнилося. Наші долі були переплетені назавжди, як корені могутніх дерев.
Ми з Максимом залишилися в лісі, нашим домі. Ми жили в гармонії з природою, захищаючи її від загроз, що виникали з зовнішнього світу. Гера й Адель, мої вірні подруги, завжди були поруч, допомагаючи нам у цій важливій справі. Ми були сім'єю, незвичайною, але міцною, об'єднаною спільною долею та безмежною любов'ю до лісу.
Історія триває. Мої подруги-змії були зі мною, і з ними, з Максимом, з лісом, я знала, що зможу витримати все, що б не принесло майбутнє. Бо поки ліс дихав, дихала і я, і наш танок триватиме вічно.