Вічний танок лісу

Минув рік. Ліс, здавалося, ніколи не був таким живим. Його зелень була глибшою, його повітря — чистішим, а голоси його мешканців — дзвінкішими. Рани, завдані Майстром, повністю загоїлися, і старий дуб, біля якого ми поховали амулет, тепер був ще могутнішим, його крона розрослася, даруючи тінь і спокій.
Наше життя з Максимом стало невід'ємною частиною цього лісу. Ми жили в гармонії з його ритмами, з його потребами. Максим, як Покров, відчував кожен подих дерев, кожен рух істот. Він став ще сильнішим, його зв'язок з лісом був глибоким і непорушним. Він навчився не лише слухати ліс, а й розмовляти з ним, зцілювати його.
Мої подруги, Гера та Адель, були моїми постійними супутницями. Вони навчали мене давніх традицій Змієлюдей, відкривали мені таємниці трав, магію води та землі. Я навчилася відчувати енергетичні потоки, що пронизували ліс, передбачати зміни погоди, розуміти мову звірів. Моя «Лісова Кров» тепер була повністю пробуджена, і я відчувала себе справжньою Охоронницею.
Майстра передали владі. Його історія, звичайно, була списана на божевілля, і він зник із наших життів так само безслідно, як і з’явився. Послідовники, звільнені від його впливу, повернулися до свого життя, і, сподіваємося, більше ніколи не шукатимуть легких шляхів до влади.
Одного вечора, коли західне сонце фарбувало небо в багряні кольори, ми з Максимом сиділи на пагорбі, з якого відкривався вид на весь ліс. Гера і Адель, згорнувшись біля наших ніг, спокійно спали.
«Як думаєш, Олено», — промовив Максим, обіймаючи мене. — «Чи будемо ми завжди боротися з такими, як Майстер?»
Я притулилася до нього, вдихаючи знайомий запах лісу, що виходив від нього. «Можливо. Світ змінюється, і завжди будуть ті, хто прагне контролювати те, що не може зрозуміти. Але ми завжди будемо тут. Ми завжди будемо боротися за ліс. За його право бути вільним».
«І ми завжди будемо разом», — додав він, і його голос був сповнений тепла.
Я кивнула. Наші стосунки стали глибокими і міцними, як корені старого дуба. Ми були не просто закоханими, ми були партнерами у великій справі, спорідненими душами, що знайшли одна одну завдяки лісу. Наше кохання було частиною лісу, а ліс — частиною нашого кохання.
Гера й Адель, здавалося, відчули наші думки. Вони тихо зашипіли уві сні, і я відчула їхню радість і спокій. Вони були моїми подругами, моєю сім'єю, моїми наставниками. Вони були зміями, що стали сестрами, і їхня вірність була непорушною.
Ніч опустилася на ліс, і тисячі зірок спалахнули на небі, немов діаманти на чорному оксамиті. Ми сиділи там, слухаючи нічний шепіт лісу. Це був шепіт вітру крізь крони дерев, дзюрчання струмків, що течуть у темряві, таємничі звуки нічних звірів. Це був вічний танок життя.
І ми були його частиною. Я, Охоронниця, захищала його. Максим, мій Покров, дарував йому силу. А Гера й Адель, мої вірні подруги, були його голосами та його давньою мудрістю.
Разом ми були єдиним цілим, що стоїть на сторожі лісу, готове до будь-яких викликів, які принесе майбутнє. Бо поки ліс дихав, дихали і ми. І наша історія, історія кохання, дружби та призначення, триватиме вічно, як і сам ліс.