Тиша лісу та нові обов'язки

Після падіння Майстра кімнату оповила тиша, немов сам час зупинився, щоб усвідомити перемогу. Максим важко дихав, його зелене сяйво повільно згасало, але в його очах горіла радість. Я відчувала величезне виснаження, але водночас — неймовірну легкість. Тягар, що висів над лісом, нарешті спав.
Знизу, з глибин Вежі, почулися голоси. Гера й Адель, звільнившись від своїх супротивників, поспішали до нас. Вони увійшли до кімнати, їхні людські подоби були втомлені, але сповнені гордості.
«Ми зробили це», — прошепотіла Адель, її голос був ледь чутним.
«Ліс… він вільний», — додала Гера, її погляд був прикутий до Майстра, який сидів на землі, порожній і безсилий.
Ми втрьох, Охоронниця та її вірні Змієлюди, стояли біля поверженого ворога. А Максим, мій Покров, стояв поруч, його рука міцно стискала мою. Ми були разом, і це було головне.
Після того, як ми переконалися, що Майстер не становить загрози, Максим дістав міцні ліани і зв'язав його. Ми не могли залишити його тут. Його потрібно було віддати в руки тих, хто мав би розібратися з ним за всі його злочини.
Спустившись з Вежі, ми побачили, що послідовники Майстра, звільнившись від його впливу, вже оговтувалися. Їхні обличчя були здивованими і розгубленими, вони не пам'ятали, що робили. Деякі були перелякані, деякі — просто шоковані. Це були такі ж жертви, як і сам ліс, просто іншим чином.
Максим, як Покров, звернувся до них. Його голос був м'яким, але наповненим авторитетом. «Ідіть. Повертайтеся до своїх домівок. Ліс вас пробачає. Але ніколи більше не шукайте легких шляхів до влади. Шукайте гармонії».
Більшість з них, все ще розгублені, але відчуваючи його авторитет, почали розходитися. Дехто, що виглядав наляканим, тихо дякував нам, не розуміючи, хто ми і що сталося.
Ми знову рушили назад до серця лісу. Кожен крок був легким, повітря стало свіжим, і, здавалося, саме повітря співало від радості. Дерева, які були чорними і покрученими, тепер починали зеленіти, на них з'являлися нові пагони, ніби ліс дихав з полегшенням. Річки, що були висушені, знову почали наповнюватися водою.
«Ліс оживає», — промовила я, дивлячись на навколишню красу. — «Він відновлюється. Це наша перемога».
«І ваша», — сказав Максим, дивлячись на Геру й Адель. — «Без вас, Олено, ми б не впоралися. Ви — справжні охоронці».
Гера, яка вже була в зміїній подобі, задоволено покрутилася. «Ми лише робили те, що повинні були. Це наше призначення. Як і твоє, Олено. І твоє, Максиме».
Адель, що сиділа на моєму плечі, легенько торкнулася моєї щоки. «Тепер, Олено, починається новий етап. Бути Охоронницею — це не тільки захищати від ворогів. Це розуміти ліс, слухати його, допомагати йому».
Я кивнула. Я розуміла. Це був не кінець боротьби, а початок нового життя, наповненого обов'язками і глибоким зв'язком з природою. Я була готова до цього. Я була готова бути Охоронницею Лісу.
Ми повернулися до мого сховку. Сонце вже сідало, кидаючи довгі тіні. Ми сиділи біля багаття, слухаючи шепіт лісу, що засинав. Це був шепіт спокою, вдячності і нового життя.
«Тепер, коли все скінчилося…» — почав Максим, його голос був тихим. Він взяв мою руку і ніжно стиснув її. — «Що далі? Для нас?»
Я подивилася на нього, потім на Геру й Адель, що мирно спали біля вогню. У моєму серці оселився спокій.
«Ми залишимося тут», — відповіла я. — «Захищати ліс, жити з ним. Разом».
Максим посміхнувся, його очі сяяли. «Разом».
Ми знали, що виклики ще будуть. Світ людей не зміниться за один день, і завжди знайдуться ті, хто прагнутиме влади над природою. Але тепер ми були готові. Я, Охоронниця, мій Покров Максим, і мої вірні подруги-Змієлюди, Гера й Адель. Ми були єдиним цілим, об'єднані любов'ю до лісу і один до одного.
Наше життя в лісі, наповнене таємницями, магією та боротьбою, тільки починалося. І ми були готові прийняти всі його виклики, разом.