Заклик лісу та новий виклик

Після одкровення Максима, світ навколо мене, здавалося, набув нових барв і глибини. Кожен шелест листя, кожен подих вітру тепер ніс у собі давніші історії, а моя власна сутність, «Лісова Кров», відгукувалася на них з новою силою. Наш зв'язок із Максимом, моїм Покровом, став відчутним, як тепла течія, що пронизувала все наше єство.
Минув ще один місяць, наповнений навчанням та підготовкою. Максим показував мені давні стежки, знайомі лише його роду, ділився знаннями про приховані джерела енергії лісу, про давні обереги, висічені на каменях. Він вчив мене посилювати свій зв'язок із лісом, слухати його справжній голос, який тепер я чула не лише серцем, а й усією своєю істотою. Гера та Адель, у своїй людській подобі, були моїми наставницями у вивченні давніх традицій Змієлюдей, їхніх бойових мистецтв, що базувалися на гнучкості та швидкості змії. Вони вчили мене, як використовувати свої почуття, як розширювати межі мого сприйняття.
Ми були командою. Максим – мій міцний стовбур, мої руки та ноги у світі людей. Гера – моя мудрість, стратегія та грізна сила. Адель – моя швидкість, непередбачуваність і безстрашність. А я – Серце, Охоронниця, та, що відчуває ліс.
Одного вечора, коли ми поверталися з глибокої розвідки, ліс раптом затих. Зник звичний спів птахів, шелест комах. Навіть вітер стих. Повітря стало важким, наповненим незрозумілою тривогою. Я відчула, як по моїй спині пробіг мороз.
«Щось відбувається», — прошепотів Максим, його рука миттєво потягнулася до моєї.
«Ліс кричить», — прошепотіла Гера, яка йшла поруч у людській подобі. Її обличчя було блідим, а очі палали смарагдовим вогнем. — «Майстер… він щось робить. Це не просто полювання на тебе. Це щось більше».
Адель, що бігла попереду, різко зупинилася. «Він намагається… він намагається спотворити сам Дух лісу! Це не Ерік! Це набагато гірше!»
У моїй голові пролунав гучний, пронизливий Крик лісу. Це був біль, страждання, відчай тисяч дерев, річок, істот. Це було не локальне, а глобальне вторгнення. Здавалося, сам ліс корчився від болю.
Ми кинулися вперед, намагаючись знайти джерело цього страждання. Ми бігли туди, де біль був найсильнішим, туди, де ліс стогнав найгучніше. І дуже скоро ми побачили це.
На обрії, над найвищими скелями, що височіли над лісом, піднімався дивний, неприродний стовп темного, пульсуючого диму. Він був немов вир, що втягував у себе зелень дерев, роблячи їх чорними та покрученими, висушуючи річки, що протікали поблизу. Повітря там було настільки насичене негативною енергією, що я ледь могла дихати.
«Це він», — промовив Максим, його голос був твердим, як камінь. — «Майстер. Він використовує енергію лісу проти нього самого. Це ритуал… щоб підкорити всю його силу».
«Він намагається створити щось жахливе», — додала Гера. — «Він хоче перетворити ліс на своє знаряддя, на джерело абсолютної влади. Це загрожує не тільки цьому лісу, а й усьому живому. Він не зупиниться, поки не підкорить усе».
«Ми не дозволимо йому», — загарчала Адель, її жовті очі спалахнули люттю.
Моє серце билося в унісон із пульсом лісу. Я відчувала його страждання, його благання про допомогу. Я була Охоронницею, і це був мій час.
«Нам потрібно зупинити його», — сказала я, і мій голос був твердим, сповненим рішучості. Страх зник, залишивши лише чисту, палаючу волю до захисту. — «Що б там не було, ми прорвемося».
Максим кивнув. Його обличчя було зосередженим, але в його очах горіла та сама рішучість, що й у моїх. Гера й Адель міцно стиснули кулаки, їхні тіла були готові до бою.
Нас чекала найскладніша битва. Битва не просто за наш ліс, а за саму його сутність, за життя. Майстер був набагато небезпечнішим за Еріка. Це був ворог, що прагнув не просто амулетів, а повного підкорення природи. Але ми були готові. Разом.