Пробудження серця лісу

Ніч після розповіді Гери та Адель була неспокійною. Слова про "Змієлюдей", про мій рід "Лісової Крові" і про невпинне переслідування "Майстром" лунали в моїй голові, не даючи заснути. Я відчувала себе як ніколи раніше — частиною чогось більшого, але й небезпечно відкритою для зовнішнього світу.
Максим сидів поруч, його присутність була мовчазною, але заспокійливою. Він розумів, що мені потрібен час, щоб усвідомити все почуте. Його рука міцно тримала мою, і в цьому дотику була вся підтримка, яку я могла бажати. Гера і Адель спали біля багаття, їхні тіла були згорнуті у звичні зміїні кільця, але їхня присутність відчувалася набагато глибше.
На світанку, коли перші промені сонця торкнулися верхівок дерев, Максим тихо підвівся. "Олено", — промовив він, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася якась нова, невідома мені сила. — "Тепер твоя черга почути дещо. Про мене".
Моє серце стиснулося. Я відчувала, що це буде не менш важливе одкровення. Я подивилася на нього, і в його очах я побачила щось, що змусило мене затамувати подих — незрозумілу глибину, схожу на давнє лісове озеро.
Максим підійшов до старого дуба, того самого, де було поховано амулет і біля якого знаходилося Джерело Шепоту. Він простягнув руку і доторкнувся до могутнього стовбура, заплющивши очі.
"Мій рід... ми з покоління в покоління були лісниками в цьому лісі", — почав він, його голос звучав тепер зовсім інакше, ніби сам ліс говорив його вустами. Він був глибоким, резонуючим, наповненим відлунням століть. — "Не просто охоронцями, а провідниками. Ми були очима і руками лісу у світі людей. Ми бачили його біль, його радості. І ми знали про вас, Олено. Про твій рід, про Змієлюдей. Мій дід, мій батько... вони розповідали мені, що одного дня з'явиться Охоронниця, та, хто зможе об'єднати всі сили лісу".
Я дивилася на нього, широко розплющивши очі, не вірячи своїм вухам.
"Ми знали, що лісу потрібен Покров. Той, хто зможе його захистити від темряви", — продовжив Максим. Він повільно обернувся до мене. Його очі були наповнені зеленим світлом, що мерехтіло, як сонячні промені крізь листя, а його шкіра, здавалося, злегка випромінювала тепле сяйво. Він був не просто Максимом, він був частиною лісу, його втіленням.
Гера і Адель, почувши його слова і побачивши його перетворення, поволі підняли свої голови. Вони зашипіли, але цього разу в їхньому шипінні було благоговіння і повага.
"Він — Покров", — прошепотіла Гера, і її голос у моїй голові звучав так, ніби вона щойно усвідомила щось давно забуте. — "Син лісу, що завжди стояв поруч з Охоронницею. Захисник. Той, хто дарує їй силу і спокій".
"Мій дід розповідав про давню клятву", — промовив Максим, зробивши крок до мене. Його очі, наповнені зеленим світлом, були прикуті до моїх. — "Клятву захищати Охоронницю, дарувати їй силу, підтримувати її зв'язок з лісом. Моя сім'я... ми не просто лісники. Ми — охоронці серця лісу, і цей дар передається з покоління в покоління. Я — останній у моєму роді, хто несе цю клятву".
Він простягнув до мене руку. Його долоня була теплою і сильною. Коли я доторкнулася до неї, я відчула, як через нас обох проходить потік енергії, що йде від самого лісу. Це було дивовижне відчуття – єдності, сили, приналежності.
"Я знав про тебе, Олено", — сказав Максим, його голос став м'якшим, але таким же глибоким. — "Я відчував твою присутність у лісі, твою унікальність. Я шукав тебе. І коли зустрів... я зрозумів, що це доля. Я тут, щоб захищати тебе, щоб стояти поруч з тобою, щоб ділити цей тягар і цю радість. Я — твій Покров".
У його словах, у його сяючому погляді, я побачила не просто зізнання в коханні, а набагато більше – підтвердження нашого спільного призначення. Я була Охоронницею, а він був моїм Покровом. Ми були двома частинами одного цілого, призначеними долею, щоб захищати ліс і одне одного.
"Максиме..." — єдине, що я змогла промовити, перш ніж кинулася в його обійми. Він міцно обійняв мене, і я відчула, як його сила переплітається з моєю. У цей момент я зрозуміла, що моє щастя, моя сила, моє життя — все це тепер було нерозривно пов'язане з ним.
Гера і Адель, спостерігаючи за нами, знову перетворилися. Цього разу їхні людські обличчя були сповнені спокою і задоволення.
"Нарешті", — промовила Гера. — "Дві половинки знайшли одна одну. Тепер ліс має шанс. І ви теж".
Адель підійшла і ніжно обійняла мене. "Ваш зв'язок — це ключ, Олено. Він міцніший за будь-який амулет, сильніший за будь-яке зло".
Ми стояли там, у серці лісу, під ранковим сонцем. Я — Охоронниця, Максим — мій Покров, а Гера й Адель — мої вірні подруги, що були зі мною з самого початку. Нові загрози чекали попереду, але тепер ми були разом. І разом ми були непереможні. Наша історія, історія кохання, призначення та боротьби, тільки починалася.