Давній шепіт і спільна доля

Після втечі від людей Майстра, ми повернулися до мого сховку. Втома від погоні змішалася з почуттям полегшення, але й з гнітючим тягарем невідомості. Хто цей Майстер? Чому він полює на "Лісову Кров"? Ці питання висіли в повітрі, важкі та невідповідні.
Коли ми сиділи біля багаття, що потріскувало, Максим дбайливо перев'язував мою подряпину, отриману під час бігу крізь терновник. Його дотики були ніжними, а погляд сповнений турботи. Гера і Адель, згорнувшись біля вогню, здавалося, були глибоко замислені. Їхні очі, хоч і в зміїній подобі, випромінювали незвичайне світло.
"Олено", — прошипіла Гера, її голос пролунав прямо в моїй голові, дивовижно чіткий і серйозний. — "Настав час. Ти повинна знати все. Ми надто довго приховували це, щоб захистити тебе, але тепер... тепер твоє життя залежить від правди".
Я відчула, як по моїй спині пробіг холодок. Я завжди знала, що мої подруги приховують щось більше, ніж просто свою здатність до перетворення. Їхня мудрість, їхні давні знання, їхній зв'язок з лісом — все це вказувало на глибшу історію.
"Що ж, ми слухаємо", — сказав Максим, його рука міцно стиснула мою. Він розумів, що це буде щось важливе.
Гера почала свою розповідь, і її слова, що звучали в моїй свідомості, були наче давня пісня лісу, сповнена історії та магії.
"Ми — не просто змії, Олено. І не просто духи лісу, як думає більшість. Ми — останні з давнього роду Змієлюдей, охоронців лісу, що існував задовго до появи більшості людей. Ми могли вільно змінювати свої подоби, бути і людиною, і змією. Наша кров, як і твоя, була пов'язана з лісом, з його серцем, з його життєвою силою".
Адель, її голос був м'якшим, але сповненим туги, продовжила: "Колись нас було багато. Ми жили в гармонії з лісом, захищали його, спілкувалися з його духами. Але потім прийшли ті, хто хотів підкорити природу. Вони називали нас чудовиськами, єрессю. Вони боялися нашої сили і нашого зв'язку з лісом. Вони були першими, хто почав полювати на нас".
"Твій рід, Олено", — знову промовила Гера, — "це нащадки тієї частини Змієлюдей, які вирішили повністю відмовитися від своєї зміїної сутності, щоб жити серед людей і захищати знання про нас. Вони вірили, що так зможуть вижити і зберегти частину нашої спадщини. Кожне покоління Лісової Крові народжувалося з особливим даром — здатністю розуміти нас, духів лісу, і відчувати його серце. Ти — остання у своїй прямій лінії".
"Ми знайшли тебе, коли ти була зовсім маленькою, Олено", — м'яко промовила Адель. — "Твої батьки... вони були з останніх, хто ще пам'ятав про нас, про наше справжнє походження. Вони знали, що ти особлива, і що за тобою полюватимуть. Вони пожертвували своїм життям, щоб привести тебе сюди, у найглибшу частину лісу, де ми могли б тебе захистити і виховати. Вони вірили, що ти зможеш відродити наш рід, якщо не у формі, то хоча б у дусі".
Слова подруг приголомшили мене. Мої батьки не просто поїхали. Вони загинули, захищаючи мене, свою доньку, останню з роду Лісової Крові. І мої вірні змії-подруги були не просто тваринами, а древніми охоронцями, що прийняли мене під своє крило.
"І Майстер... його організація", — голос Гери став жорсткішим. — "Вони — це ті самі мисливці, тільки їхня жадібність до влади зросла. Вони шукають не просто артефакти, а справжню силу, силу лісу, що тече в твоїх жилах. Вони хочуть підкорити тебе, щоб використовувати твій дар для власного збагачення та панування. Вони вважають, що ти повинна належати їм, бути їхньою зброєю".
"Вони не розуміють, що справжня сила — це не примус, а гармонія", — додала Адель. — "Вони ніколи не зможуть її контролювати".
Я відчула суміш гніву, смутку і дивовижної рішучості. Моє життя, моя самотність, моя унікальна зв'язок з лісом — все це було частиною великої, давньої історії. Моє призначення як Охоронниці лісу тепер набуло нового, глибшого сенсу. Я була не просто захисником, а останнім бастіоном давнього роду.
"Але що ми можемо зробити?" — запитала я. — "Вони сильні, вони організовані..."
Гера підняла голову, її очі зустрілися з моїми. "Саме тому ти і була обрана. Ти — зв'язок. Ти можеш об'єднати світ людей і світ природи. І ти не самотня. У тебе є ми, Олено. І у тебе є Максим".
Максим, який слухав цю розповідь, не випустивши моєї руки, міцно стиснув її. Його погляд був сповнений рішучості. "І я не відступлюся. Я завжди буду поруч. Я допоможу тобі, Олено. Ми разом захистимо ліс. І тебе".
У його словах, у його міцному стиску, у погляді моїх подруг, я знайшла нову силу. Моє призначення було важким, але воно було моїм. І я не була самотньою. Навпаки, я була частиною чогось великого і давнього. Моє щастя з Максимом не було чимось, що можна було забрати. Це було частиною мого шляху, моєю опорою.
Тіні минулого знову нависли над нами, але тепер я знала правду. І правда ця, хоч і лякала, водночас давала неймовірну силу. Наша боротьба лише починалася, але тепер ми знали, проти кого і за що ми б'ємося. І це давало нам надію.