Старі пастки та нові надії

Ми мчали крізь ліс, кожен крок був вивірений, кожен подих — на межі можливостей. Звуки погоні ставали то ближчими, то віддалялися, але ми знали, що вони не відстануть. Максим біг поруч, його кроки були швидкими і безшумними, він немов зливався з лісом.
"До болота вже недалеко!" — видихнула я, відчуваючи, як легені палають від напруги. Старе болото було моїм притулком і моєю пасткою одночасно. Його трясовини були небезпечними для тих, хто не знав стежок, але для мене, як і для моїх подруг, воно було майже рідним домом.
"Вони з собакою", — сказав Максим, його голос був спокійним, незважаючи на втому. — "Вона відчуває твій запах, неважливо, як ми ховаємося. Нам потрібна відволікаюча маневр".
Саме тоді я відчула ментальне повідомлення від Гери: "Ми повертаємося! Приманка спрацювала, але вони розуміють, що це відволікаючий маневр. Скоро будуть у болоті!"
Моє серце стиснулося. Вони поверталися. Мої подруги. Ризикуючи собою, щоб відвести погоню.
Ми вискочили на край болота, де повітря стало важким і холодним. Туман ще не повністю розвіявся, він стелився низько над поверхнею води, створюючи химерні форми.
"Олено, ти знаєш ці стежки краще за всіх", — промовив Максим, його погляд був зосереджений. — "Веди нас туди, де вони точно заплутаються. А я спробую змусити їх піти за нами".
Я кивнула. У мене був план. Він був ризикованим, але єдиним можливим. Я повела нас до найнебезпечнішої частини болота, туди, де під шаром моху та трави ховалися глибокі, смердючі трясовини. Це були старі, майже легендарні пастки, відомі лише кільком місцевим.
Ми рухалися швидко, перестрибуючи через купини, обходячи небезпечні ділянки. За нами вже було чути гавкіт собаки та крики чоловіків. Вони були близько.
Раптом з туману виринули Гера й Адель. Вони знову були у своїх зміїних обличчях, їхні тіла були напружені, а очі палали рішучістю. Вони кинулися між нами і переслідувачами, займаючи позиції на краях відомих їм безпечних стежок.
"Сюди, сюди, сліпі курчата!" — прошипіла Адель, її шипіння було настільки виразним, що, здавалося, навіть собака завагалася.
Ватажок незнайомців зупинився на краю болота, його обличчя було перекошене люттю. "Нехай! Ці змії не зупинять нас! Вперед! Вона не може бути далеко!"
Собака, підбурювана господарем, кинулася вперед. Але як тільки вона ступила на м'який мох, він провалився, і собака з переляканим виттям поринула в трясовину.
"Дурні тварини!" — закричав ватажок. — "Обходьте! Не заходьте на мох!"
Двоє його поплічників спробували обійти трясовину, але Гера і Адель уже були на позиціях. Вони не нападали, а просто перекривали безпечні проходи, змушуючи незнайомців ступати на небезпечні ділянки. Їхні шипіння, їхні швидкі рухи та загрозливі випади змушували чоловіків панікувати.
Один з них, намагаючись обійти Геру, ступив на купу сухої трави, яка виявилася пасткою. Він провалився в трясовину до пояса, його очі широко розплющилися від жаху.
"Витягніть мене! Швидше!" — закричав він, але його рухи лише більше затягували його.
Ватажок з рубцем, побачивши це, зрозумів, що це пастка. Він подивився на мене, на Максима, потім на змій, що кружляли навколо його людей. У його очах промайнула злість, змішана з повагою до нашої хитрості.
"Вона варта своїх предків", — процідив він крізь зуби. — "Але це ще не кінець! Ми знайдемо тебе, дочко Лісової Крові! Рано чи пізно, Майстер отримає те, що йому належить!"
Він кинув прощальний, зловісний погляд і, відмовившись від своїх людей у трясовині, швидко відступив назад у ліс, залишивши своїх поплічників напризволяще. Двоє інших, що застрягли, кричали, намагаючись вивільнитися.
"Ми не можемо їх просто так залишити!" — сказав Максим, підходячи до краю трясовини.
"Ні", — відповіла я. — "Ліс не вбиває без причини. Ми допоможемо їм вибратися. Але це буде уроком".
Ми з Максимом обережно кинули їм міцні ліани, які використовували для кріплення сіток, і, докладаючи спільних зусиль, витягли їх з болота. Вони були брудні, перелякані та повністю деморалізовані. Гера та Адель спостерігали за цим з легким здивуванням.
"Які ж вони слабкі, ці люди, без своїх приладів і своєї зброї", — прошипіла Адель.
"І вони думали, що можуть володіти лісом", — додала Гера.
Двоє чоловіків, ледь тримаючись на ногах, подивилися на нас з Максимом, потім на змій. У їхніх очах був не страх, а якесь усвідомлення. Вони бачили силу лісу, його мудрість, його пастки.
"Ідіть", — сказав Максим, вказуючи рукою на шлях, що вів геть від болота. — "І ніколи більше не повертайтеся. Ліс не прощає двічі".
Чоловіки не сперечалися. Вони швидко побрели геть, зникаючи в ранковому тумані.
Ми залишилися втрьох. Перемога була за нами. Ми здолали нову перепону, і це лише зміцнило наш зв'язок. Я подивилася на Максима, а потім на Геру й Адель, які знову згорнулися біля моїх ніг.
Ліс був моїм домом, моїм призначенням. І тепер я знала, що цей шлях я не пройду сама. З Максимом поруч і з моїми вірними подругами, ми могли протистояти будь-яким тіням минулого чи новим загрозам, які ще могли чекати на нас у глибинах лісу.
Наші стосунки з Максимом, незважаючи на постійні небезпеки, лише міцнішали. Кожна подолана перешкода, кожен спільний ризик лише показували нам, наскільки ми важливі один для одного. І хоча шлях був сповнений випробувань, я знала, що наше щастя, як і сам ліс, буде боротися за своє існування.