Тіні минулого знову на порозі

Напруга в повітрі згустилася. Ватажок незнайомців, високий чоловік з виголеними скронями і рубцем над лівою бровою, провів рукою по старому пергаменту. Його погляд зупинився на мені, навіть крізь густе листя, що приховувало наше укриття, здавалося, він бачив мене наскрізь.
"Вона тут. Я відчуваю Лісову Кров", – промовив він, і його голос був жорстким, як суха кора. – "Наше очікування скінчилося. Спадщина Лісових Дочок буде повернута туди, звідки походить. До нашого Майстра".
Мої подруги, Гера й Адель, були напружені, як струни. Їхні шипіння, що лунали лише в моїй голові, були глибокими та сповненими люті. "Тіні предків", – прошипіла Гера. – "Вони ніколи не здавалися. Вони завжди полювали на наш рід".
"Що це за Майстер? Що їм від мене потрібно?" – прошепотіла я Максиму, відчуваючи, як холодний страх стискає серце.
Максим стиснув мою руку. "Їхня організація відома тим, що збирає людей з особливими дарами, щоб використовувати їх для власних цілей. Вони вірять, що контролюють природу, а не є її частиною. Мій дід розповідав, що вони намагалися підкорити навіть давніх лісових духів".
Незнайомці почали розходитися, обережно прочісуючи місцевість. Їхні прилади пищали, вказуючи на нашу присутність. Один із них рухався прямо до нашого укриття.
"Ми повинні відступати", – прошипів Максим, його голос був ледь чутним. – "Їх більше, і вони, схоже, підготовлені".
Я кивнула, але мої очі були прикуті до чоловіка з рубцем. Він був їхнім ватажком, і він, здавалося, знав про мене набагато більше, ніж я сама.
"Не хвилюйся, Олено", – прошипіла Адель, яка вже спритно сховалася під корінням. – "Ми знаємо цей ліс краще за них. Вони нічого не зроблять з тобою, доки ми тут".
Але слова Адель не могли повністю заспокоїти мене. Це було вже не просто переслідування. Це була давня боротьба, в якій я тепер виявилася центральною фігурою. Боротьба за свободу моєї сутності, за спадщину моєї сім'ї.
Коли один з переслідувачів був уже за кілька кроків від нас, Максим зробив різкий рух, кинувши невеликий камінь у протилежний бік. Камінь з гучним хрускотом відскочив від дерева.
"Там!" – вигукнув чоловік, і всі троє кинулися до звуку.
Це був наш шанс. Ми миттю кинулися в інший бік, рухаючись безшумно, мов тіні. Ліс знову став нашим союзником, приховуючи нас у своїх обіймах. Ми пробиралися крізь густі зарості, щось схоже на природний лабіринт, який знала лише я.
"Вони не здадуться", – прошепотів Максим, наздоганяючи мене. – "Вони відчули твою силу. Їм потрібен твій дар".
"Але чому саме зараз?" – запитала я. – "Мої батьки ховалися все життя. Чому вони знайшли мене тільки зараз?"
Гера, яка ковзала поруч, відповіла: "Амулет. Його активація створила сильні енергетичні коливання, що пройшли по всьому світу. Вони відчули це. Твоя сила прокинулася, і тепер її важче приховати".
Я відчула, як по моїй спині пробіг холод. Отже, битва з Еріком була не кінцем, а лише початком. Моє втручання врятувало ліс, але привернуло до мене ще більшу загрозу. Моя пробуджена сила стала маяком для тих, хто прагнув нею заволодіти.
Ми бігли далі, але чули, як за нами лунають голоси, вже ближче. Вони йшли за нами, їхні прилади пищали, вказуючи напрямок. Ліс не міг приховувати нас вічно.
Раптом Максим різко смикнув мене за руку, потягнувши за собою в густий чагарник. "Ховайся! Це собака. Вони використовують собак-шукачів".
Я почула тихе гарчання, а потім – важке дихання великого пса. Його нюх був набагато гострішим за будь-які прилади. Нас знайшли.
"Ч-ш-ш..." – прошипіла Гера, і я відчула її ментальний наказ. – "Ми відволічемо. Біжи. До старого болота. Там ми зможемо їх скинути".
Перш ніж я встигла заперечити, Гера і Адель кинулися з чагарників, звернувши на себе увагу пса. Пролунав переляканий гавкіт, а потім – крики чоловіків.
"Стривай! Дивись! Це ті... тварини!" – вигукнув один із них.
"Біжи, Олено! Швидко!" – прошепотів Максим, підштовхуючи мене.
Я не хотіла залишати їх, але розуміла, що зараз головне – втекти. З важким серцем я кинулася вперед, а Максим – за мною, прикриваючи мій відступ. За спиною лунали крики, гарчання собаки та грізне шипіння моїх подруг. Вони знову ризикували собою заради мене.
Шлях до щастя з Максимом, до спокійного життя в лісі, здавався тепер ще більш далеким і невизначеним. Моє призначення, моя "Лісова Кров", тепер стала не тільки джерелом сили, а й тягарем, що привертав нові загрози.