Шепіт давніх голосів

Дні текли, сповнені спокою, що настав після бурі. Ліс дихав на повні груди, відновлюючи свою силу, а ми з Максимом насолоджувалися кожною миттю, проведеною разом. Наші розмови ставали довшими, наші погляди — глибшими. Він ділився зі мною історіями, почутими від діда — старого лісника, що знав про ці землі майже стільки ж, скільки й мої подруги. І саме ці розмови про легенди та давні вірування почали відкривати нові, несподівані грані нашого світу.
Одного вечора, коли ми сиділи біля згасаючого багаття, а Гера і Адель мирно спали біля моїх ніг, Максим завів мову про дивні місця в лісі.
"Мій дід розповідав, що є тут одне місце, куди навіть найсміливіші мисливці не заходять", — почав він, його голос був тихим, майже містичним. — "Кажуть, там чути голоси. Шепіт. Ніби сам ліс говорить. Він називав це Джерелом Шепоту".
Я миттю напружилася. "Голоси? Щось схоже на те, як я чую своїх подруг?"
Максим кивнув. "Можливо. Мій дід вважав, що це духи старого лісу, які спілкуються з тими, хто має чисте серце і хто належить цій землі. Але він також попереджав, що це місце може бути небезпечним для тих, хто не готовий слухати. І Ерік, як виявилося, теж знав про нього. Він шукав там щось, до того, як знайшов амулет".
Моє серце забилося швидше. Якщо Ерік шукав там, значить, це місце було пов'язане з давньою магією. І якщо ліс там дійсно говорив, то це могло бути ключем до ще глибших таємниць. Мої подруги ніколи не згадували про це місце, але їхня реакція на амулет, їхня здатність до перетворення... Вони явно були пов'язані з цими давніми силами.
Я подивилася на Геру та Адель. Вони мирно спали, але я відчувала, як навіть уві сні вони були налаштовані на енергію лісу.
"Треба сходити туди", — рішуче сказала я.
Максим подивився на мене, і в його очах промайнуло занепокоєння. "Олено, це може бути небезпечно. Якщо Ерік шукав там, значить, там є щось, що навіть амулет не зміг підкорити. І щось, що він не зміг знайти".
"Якщо ліс говорить, я маю його почути", — наполягала я. — "Можливо, це якось пов'язано з амулетом, з тим, чому він завдав стільки шкоди. Або з тим, чому мої подруги такі, які вони є".
Максим мовчав, дивлячись на вогонь. Нарешті, він зітхнув. "Добре. Якщо ти вирішила, я піду з тобою. Але ми підемо з обережністю. Цей ліс може бути непередбачуваним".
Наступного ранку, ще до сходу сонця, ми вирушили в дорогу. Гера і Адель, відчувши мій настрій, були зібрані та зосереджені. Вони розуміли важливість цього шляху, навіть якщо не знали його кінцевої мети. Їхнє чуття було моїм головним дороговказом.
Ми йшли глибоко в ліс, туди, куди рідко ступала нога людини. Дерева ставали старішими, їхні крони були такими густими, що ледь пропускали світло. Повітря було густим і вологим, наповненим запахом моху та старої деревини.
Чим далі ми йшли, тим більше я відчувала, як змінюється енергія навколо. Це було не зло, як від амулета, а щось набагато давніше, потужніше. Ніби сам час тут зупинився, і ми ступали по землі, що пам'ятала тисячі років.
Максим, ідучи поруч, не випускав з рук лука, його погляд був пильним. Він, як і я, відчував цю зміну. Гера раптом зупинилася, її язик швидко ловив повітря, а очі дивилися кудись уперед.
"Там", — прошипіла вона, її голос був ледь чутним. — "Я відчуваю це. Щось... дуже давнє".
Ми вийшли на невелику галявину. Посеред неї височів величезний, покручений дуб, старіший за будь-яке дерево, яке я бачила. Його стовбур був настільки широким, що його не обхопили б і десять людей. А біля його коренів, оповитий мохом, лежав величезний валун, наполовину занурений у землю. Саме звідти долинав той самий шепіт.
Він був ледь чутним, немов вітер проносився крізь тисячі листя, але водночас він проникав прямо в свідомість, немов давні голоси співали пісню часу. Я наблизилася до валуна, і шепіт став голоснішим, зрозумілішим. Він був не однією мовою, а багатьма, сплітаючись у єдиний хор.
"...пам'ятай..."
"...зберігай таємниці..."
"...небо... земля... кров..."
"...той, хто слухає..."
Гера і Адель, підповзши до валуна, раптом піднялися, їхні тіла почали легенько мерехтіти, наче вони були на межі перетворення. Їхні очі були широко розплющені, і вони дивилися на валун з глибокою повагою, змішаною з благоговінням.
Я доторкнулася до валуна. Він був холодним, але водночас з нього йшло якесь незрозуміле тепло. І тоді шепіт став чіткішим, зверненим до мене.
"Ти та, що чує. Ти та, що бачить. Ти та, що зберігає. Нащадок давніх... лісова кров..."
Я відчула, як по моїй спині пробіг мороз. "Лісова кров?" — прошепотіла я.
Що означав цей шепіт? Які таємниці зберігало Джерело Шепоту, і як вони були пов'язані зі мною, моїми подругами та давніми історіями лісу?