Зміїний гумор та людські дурощі

Після того, як амулет був похований, а Максимові вдалося зв'язати всіх послідовників Еріка, чекаючи на прибуття лісників (яких він повідомив через таємну систему сигналів, що знали лише справжні охоронці лісу), ми всі відчули, як спало величезне напруження. Ліс поступово повертався до свого звичного дихання. Перші пташки несміливо заспівали, а ранкове сонце вже заливало галявину золотом.
Гера та Адель, все ще в людській подобі, але помітно виснажені, сіли біля підніжжя дуба. Їхні очі, хоч і блискучі, вже не палали такою інтенсивністю. Я сіла поруч, почуваючись так, ніби пробігла марафон, і притулилася до плеча Максима, який стояв за нами. Його рука обережно лягла мені на плече.
"Отже, цей Ерік думав, що зможе керувати лісом?" – задумливо промовила Гера, дивлячись на розгублених полонених. Її голос, хоч і був людським, все ще мав ту характерну, низьку вібрацію. – "Які ж дурні ці люди. Завжди намагаються підкорити те, що не розуміють".
Адель захихотіла, і її сміх був таким же дзвінким, як її шипіння. "Так! Скільки разів ми бачили таких "королів лісу"! Приходять, розмахують своїми паличками, кричать "Я влада!", а потім виявляється, що вони навіть від павука від страху бігають". Вона кивнула на одного з полонених, який все ще тремтів, побачивши Геру.
"Ну, цей хоч змій злякався", – зауважила Гера. – "Хоча, не дивно. Ми ж справді страшні, коли цього хочемо. Правда, Олено?" Вона підморгнула мені, і я посміхнулася. Її здатність бути водночас мудрою і трохи саркастичною ніколи не переставала мене дивувати.
"Ти бачила, як вони стрибали, коли Гера зашипіла?" – Адель не могла зупинитися. – "Які ж вони кумедні, коли панікують. І цей їхній "великий план" – викопати камінець і стати володарями світу! Наче ми не бачили сотні таких камінців, які просто валяються під коренями дерев".
"Це просто люди, Адель", – сказав Максим, дивлячись на дівчат з ледь помітною усмішкою. – "Вони часто шукають швидкий шлях до сили, замість того, щоб її плекати. Ліс дарує її, але не підкоряється".
"Саме так", – погодилася Гера. – "Їм би краще замислитися, чому змії живуть так довго і чому вони знають стільки таємниць. Може, тому, що ми не намагаємося командувати вітром чи наказувати річці текти в інший бік".
"А той, молодший, що застряг у пастці", – Адель знову розсміялася. – "Я ж його попереджала! Моє шипіння не просто так звучить! Він думав, що це звичайний ліс. Наївний!"
Я відчувала, як розслабляюся поруч із ними. Їхній гумор, такий природний і трохи хижий, був таким рідним. Вони бачили світ по-своєму, і це завжди допомагало мені дивитися на речі з іншого кута.
"Їм би краще завести кілька змій", – додала Гера, задоволено потягуючись. – "Тоді б вони точно навчилися поважати природу. Або хоча б не лізти, куди не просять. Хто б міг подумати, що так легко злякати "великих" людей парою шипінь?"
"І цей їхній запах – піт, тютюн і страх", – скривилася Адель. – "Милий ліс після них доведеться довго провітрювати".
Максим ледь стримував сміх. Він дивився на них з подивом і захопленням. "Ви... ви справді чудові", – сказав він, і в його голосі не було жодної іронії.
"Звісно!" – в один голос відповіли Гера й Адель, і їхні очі заблищали. – "Ми ж – справжні подруги Олени. І лісу".
Я посміхнулася, відчуваючи, як щастя наповнює мене. Ліс був у безпеці, а поруч зі мною були мої неймовірні подруги та Максим. Життя поверталося до звичної колії, але тепер воно було набагато багатшим, наповненим новими знаннями, новими почуттями та розумінням того, що справжня сила – не в амулетах, а в гармонії з природою та в міцних зв'язках.
Мої подруги, колишні змії, тепер були моїми сестрами, і їхній гумор був таким же гострим, як їхні колишні ікла, і таким же зігріваючим, як тепло сонця крізь листя. А злі люди? Ну, вони завжди знайдуть спосіб потрапити в халепу. І хтось же має їх про це попереджати, чи не так? Наприклад, пара дуже переконливих змій, які вміють бути не лише страшними, а й дуже дотепними.