Дорога до темряви

Ранок зустрів нас густим, молочним туманом, що огортав дерева, наче сивий покривало. Ліс здавався ще таємничішим, кожен кущ і кожне дерево вимальовувалися нечіткими, розмитими силуетами. Ми рухалися швидко, але безшумно, пробираючись крізь вологі хащі. Кожен крок був вивіреним, щоб не залишити слідів і не привернути небажаної уваги.
Гера ковзала поруч, її луската шкіра виблискувала від роси, а її чутливий язик постійно ловив повітря, зчитуючи невидимі запахи та вібрації. Адель, сховавшись у мене за коміром, час від часу визирала, її маленькі блискучі очі уважно оглядали все навколо. Мої подруги були моїми очима і вухами в цьому туманному ранковому лісі, їхні інстинкти, загострені віками виживання, були неперевершеними.
Максим йшов поруч, його темне волосся було мокрим від туману, а на обличчі застигла зосередженість. Він був справжнім сином лісу, його кроки були такими ж легкими, як і мої, і він безпомилково орієнтувався навіть у такій густій імлі. Його присутність була для мене не просто підтримкою, а якоюсь незбагненною опорою. Я відчувала себе сильнішою, сміливішою, коли він був поруч.
"Дорога до старого будиночка нелегка", – прошепотів Максим. – "Вона веде через Чорне болото, а потім через Крутий яр. Ці місця рідко відвідують, тому Ерік і обрав їх для свого сховища".
"Я знаю. Ліс захищає свої таємниці", – відповіла я. – "Але ми – його частина. Він нам допоможе".
І ліс справді, здавалося, нам допомагав. Туман густішав там, де нам потрібно було сховатися, і розсіювався, коли треба було розгледіти шлях. Птахи, що зазвичай кричали голосно, сьогодні мовчали, дозволяючи нам чути кожен звук, що міг би вказати на небезпеку.
Коли ми наблизилися до Чорного болота, повітря стало важким і холодним, просоченим запахом гнилої води та сирості. З-під ніг раз у раз вискакували жаби, а над поверхнею болота звивалися тонкі пасма туману, створюючи химерні фігури. Це місце завжди було мені неприємне, навіть мої змії відчували тут якесь незрозуміле занепокоєння.
"Будь обережна", – прошепотів Максим, простягаючи руку, щоб підтримати мене, коли я переходила через слизьке коріння. Наші пальці миттєво доторкнулися, і по моєму тілу пробіг легкий струм. Я миттю відсмикнула руку, але відчуття залишилося.
"Ерік, здається, змінив навіть це місце", – прошепотіла Гера, її шипіння було незвичайним, з нотками відрази. – "Вода нечиста... повітря важке. Це його дотик".
Я придивилася уважніше. Деякі рослини на болоті виглядали дивно: їхні листки були неприродно великими або мали дивні, темні плями. Вода здавалася не просто мутною, а якоюсь... мертвою.
"Він дійсно пробуджує щось", – сказав Максим, його голос був сповнений тривоги. – "Ліс не приймає цих змін. Він чинить опір".
Пройшовши через болото, ми почали підійматися до Крутого яру. Тут ландшафт змінився: туман розсіявся, відкриваючи вид на покручені, оголені скелі, що виступали з землі, як велетенські зуби. Вітер тут був поривчастим і холодним, він завивав у розколинах скель, створюючи моторошні звуки.
"Ми близько", – прошепотів Максим. – "Звідси до мисливського будиночка вже рукою подати".
Раптом Гера застигла, її тіло напружилося, а її язик, що ловив повітря, затріпотів з незвичайною швидкістю. Адель зашипіла, її маленьке тіло стало твердим, як камінь.
"Щось не так?" – запитав Максим, миттєво приготувавши свій лук.
"Запах... металу і чогось неприємного", – прошипіла Гера. – "І... дивні вібрації. Вони ідуть згори. Нас чекають".
Я поглянула на Максима, і він зрозумів без слів. Ерік знав, що ми йдемо. Можливо, його полонені вже звільнилися, або ж його амулет дозволяв йому відчувати наші наближення. Як би там не було, ми йшли прямо в пастку.
"Ми повинні бути готові до всього", – сказала я, міцніше стискаючи свою сокирку. Моє серце калатало, але страху не було, лише рішучість.
Ми почали обережно підійматися по вузькій стежці, яка вела вгору, до будиночка. З кожним кроком атмосфера ставала все більш гнітючою. Повітря було наповнене якимось напруженим очікуванням. Згори долинали слабкі, дивні звуки, схожі на приглушений спів або монотонні заклинання.
"Ритуал вже почався", – прошепотів Максим, його обличчя було блідим. – "Ми повинні поспішати".
Коли ми нарешті дісталися до вершини яру, перед нами відкрилася картина, від якої мороз пробіг по шкірі. Старий мисливський будиночок був оточений дивним, мерехтливим світлом, що виходило з його вікон. Навколо нього стояли фігури, схожі на людей, але вони рухалися дивно, немов ляльки. А в центрі, біля входу, стояв Ерік. Його висока постать була освітлена тим самим дивним світлом, і в його руках щось мерехтіло – мабуть, амулет.
Земля під ногами легенько тремтіла, і я відчула, як ця вібрація пронизує мене до кісток. Ліс навколо будиночка здавався мертвим – дерева були голими, без єдиного листочка, а земля під ними – сухою та тріснутою.
"Настав час", – прошепотіла я, відчуваючи, як адреналін розливається по моїх жилах.
Гера підняла голову, її очі блищали люттю. Адель, що вилізла на моє плече, легенько зашипіла. Мої подруги були готові битися. І ми не відступимо.
Чи зможуть Олена та Максим протистояти Еріку та його послідовникам, і чи вдасться їм зупинити небезпечний ритуал, поки не стало надто пізно?