Слідами тіней

Максим швидко оцінив ситуацію. "Ми не можемо залишити його тут самого. І не можемо тягнути з собою". Він дістав зі свого рюкзака мотузку, міцну, але тонку, і спритно, немов павук, обв'язав нею ноги та руки полоненого, закріпивши його до товстого кореня дерева. Молодший намагався протестувати, але один погляд Максима змусив його змовкнути.
"Він не втече", – сказав Максим, перевіряючи вузли. – "Але нам треба поспішати. Його товариш, кремезний, може скоро зрозуміти, що щось не так, якщо молодший не з'явиться біля струмка".
Я кивнула. "Я знаю короткий шлях до струмка, через старі болота. Він навряд чи піде туди, але це дозволить нам випередити його".
"Болота?" – Максим підняв брову, але в його очах не було страху, лише виклик. – "Тоді веди. Я довіряю тобі".
Ці слова – "Я довіряю тобі" – прозвучали як музика. У цьому лісі, де я завжди покладалася лише на себе та своїх подруг, мати когось, хто довіряє, було чимось новим і надзвичайно важливим.
Ми рушили. Я йшла попереду, мої ноги звично ступали по м'якому моху, обминаючи коріння та приховані ями. Гера ковзала поруч, її тіло було гнучким і швидким, а Адель, як завжди, сховалася під моєю курткою, її легке шипіння іноді долинало до мого вуха, ніби вона коментувала наш шлях. Максим йшов за мною, його кроки були такими ж безшумними, як і мої, що свідчило про його глибоке знання лісу.
Ми пробиралися крізь густі зарості, де гілки хльостали по обличчю, а під ногами хлюпала вода. Місяць сховався за хмарами, і ліс поринув у майже повну темряву, лише зрідка пробивалися бліді промені, що вихоплювали з мороку силуети дерев. Але для нас це не було перешкодою. Мої очі звикли до темряви, а Максим, здавалося, бачив у ній не менше, ніж удень.
"Ти давно живеш тут, у лісі?" – запитав Максим, його голос був тихим, майже шепіт, щоб не сполохати нічну тишу.
"Майже все життя", – відповіла я, не обертаючись. – "З тих пір, як батьки... поїхали. Ліс став моїм домом".
"І твої подруги?" – він кивнув у бік Гери, яка елегантно ковзала між нами.
"Вони знайшли мене", – я посміхнулася. – "Або я їх. Ми просто... знайшли одне одного. Вони – моя сім'я".
Я відчувала його погляд на своїй спині, і це відчуття було дивним – не обтяжливим, а навпаки, заспокійливим. Між нами виникла якась невидима нитка, що поєднувала нас у цьому нічному лісі.
"Я завжди знав, що ти особлива, Олено", – пролунав його голос, і мої щоки знову спалахнули. – "Не така, як інші дівчата з села. Ти належиш цьому лісу. І він тобі довіряє".
Ми вийшли на невелику галявину, де повітря стало прохолоднішим, а запах вогкості посилився. Струмок був близько. Гера раптом зупинилася, її голова піднялася, а капюшон ледь помітно розширився.
"Він тут", – прошепотіла я. – "Я відчуваю його. І Гера теж".
Максим напружився. "Будь обережна. Кремезний може бути небезпечнішим за молодшого".
Ми обережно рушили вперед, використовуючи кожне дерево, кожен кущ як укриття. За кілька метрів від струмка ми побачили його. Кремезний стояв біля води, його ліхтарик був увімкнений, і він нервово озирався навколо. Він явно чекав на свого напарника.
"Де він, чорт забирай?!" – пробурмотів він собі під ніс, його голос був сповнений роздратування. – "Цей йолоп знову заблукав?"
Я поглянула на Максима, і він кивнув. Час діяти.
"Адель!" – прошепотіла я. Моя маленька подруга миттєво вислизнула з-під куртки і, немов блискавка, кинулася до кремезного. Вона була швидкою і невеликою, її практично не було видно в темряві.
Кремезний здригнувся, відчувши щось на нозі. Він опустив ліхтарик, і в його світлі побачив Адель, яка вже обвилася навколо його щиколотки. Він закричав від несподіванки і відрази, намагаючись струсити її. Але Адель трималася міцно.
Цього було достатньо. Поки він відволікся, Максим кинувся вперед. Він був швидким, немов вітер. Кремезний навіть не встиг зреагувати, як Максим вже був поруч. Одним швидким рухом Максим вибив ліхтарик з його руки, і той полетів убік, згасаючи. Потім, використовуючи свою силу і знання боротьби, він збив кремезного з ніг.
Кремезний впав на землю з глухим стогоном. Максим швидко притиснув його до землі, утримуючи міцно.
"Відпустіть мене, ви, дикуни!" – заревів кремезний, намагаючись вирватися.
"Не дикуни, а захисники", – спокійно відповів Максим. – "Тепер говори. Що вам потрібно від Олени? І що це за амулет?"
Кремезний замовк, його очі металися в темряві, шукаючи вихід. Він побачив мене, що стояла поруч, а потім його погляд зупинився на Гері, яка повільно підповзала до нас, її капюшон був розширений, а очі блищали в темряві.
"Я... я нічого не скажу!" – прогарчав він.
Гера підповзла ще ближче, її шипіння стало гучнішим, загрозливішим. Адель, тим часом, вже злізла з його ноги і тепер кружляла навколо його голови, змушуючи його нервово смикатися.
"Ти будеш говорити", – сказала я, мій голос був твердим. – "Інакше мої подруги будуть дуже... незадоволені".
Кремезний подивився на Геру, потім на Адель, і його обличчя зблідло. Він зрозумів, що ми не жартуємо.
"Добре! Добре! Я скажу!" – вигукнув він, його голос був сповнений паніки. – "Але це небезпечно. Цей амулет... він не просто дарує силу. Він... він пробуджує щось. Щось стародавнє і дуже зле. І той, хто його знайшов, хоче використати його, щоб... щоб змінити світ".
Моє серце стиснулося. Змінити світ? Що це означало? І що за зло могло пробудити цей амулет?
"Хто він?" – запитав Максим, його голос був напруженим. – "Хто той, хто його знайшов?"
Кремезний завагався, його погляд ковзнув убік. "Його ім'я... його ім'я... Ерік. Він... він з давнього роду, який завжди шукав такі речі. Він вірить, що цей амулет – ключ до абсолютної влади. І він вже почав його використовувати".
"Використовувати?" – я відчула, як по моїй спині пробіг холод. – "Як використовувати?"
"Він... він збирає послідовників", – прошепотів кремезний. – "Людей, які вірять у його силу. І він... він вже почав змінювати ліс. Ви ж помітили, як дивно поводяться тварини останнім часом? Як деякі рослини в'януть, а інші ростуть ненормально швидко? Це все він. Це амулет".
Мої очі широко розплющилися. Я дійсно помічала дивні зміни в лісі останнім часом. Деякі птахи перестали співати, деякі тварини стали агресивними, а в деяких місцях дерева виглядали хворими, хоча раніше були здоровими. Я списувала це на зміни клімату, але тепер... тепер це набувало іншого значення.
"Ми повинні зупинити його", – сказав Максим, його голос був твердим, як сталь. – "Якщо він дійсно пробуджує щось зле, то це загрожує не лише лісу, а й усьому світу".
Я кивнула, відчуваючи, як рішучість наповнює мене. Мої подруги, Гера та Адель, здавалося, також відчували серйозність моменту. Вони були готові до боротьби.
Але як зупинити того, хто володіє стародавнім амулетом і пробуджує зло? І чим обернеться це протистояння для мене, моїх подруг і Максима?