Несподіваний союзник

"Говори", – прошипіла Гера, її шипіння було настільки виразним, що молодший здригнувся.
"Ми... ми шукаємо... артефакт", – нарешті видушив він, його голос тремтів. – "Стародавній... схований десь тут, у цих лісах. Нам сказали, що ти... що ти бачила, як його переміщували. Це був... це був нещасний випадок, ти просто опинилася не в той час не в тому місці".
"Який артефакт? І хто вам сказав?" – я відчувала, як моє серце шалено калатає. Артефакт? Щось цінне, щось, заради чого вони готові були ризикувати?
"Ми... ми працюємо на... на одного колекціонера. Він дуже впливовий. А артефакт... це був стародавній амулет. Він дарує... силу. А ти бачила, як його переносили, коли ми... ми його знайшли. Ти була там, біля старого дуба, пам'ятаєш? Ти бачила, як ми його витягли з-під землі".
Спогад промайнув у моїй пам'яті. Кілька тижнів тому, блукаючи біля старого, розлогого дуба, я дійсно бачила двох чоловіків, що щось викопували. Тоді я не надала цьому значення, подумала, що це археологи. Я швидко сховалася, не бажаючи привертати увагу. Але, виявляється, вони мене помітили.
"І ви прийшли сюди, щоб... що? Змусити мене мовчати?" – моє обличчя напружилося.
"Ні! Просто... просто переконатися, що ти нікому не розповіси. Він... він дуже небезпечний, якщо дізнається, що хтось знає про амулет", – він затремтів.
Раптом, крізь шелест листя, я почула ще одні кроки. Вони були легшими, впевненішими, ніж у цих двох. Незнайомець рухався безшумно, мов сам ліс. Мої подруги напружилися, але не шипіли, не демонстрували агресії. Це було дивно.
Кроки наближалися. З тіні вийшла висока, струнка постать. Це був хлопець, приблизно мого віку, з розкуйовдженим темним волоссям і очима, що блищали в темряві, ніби відбиваючи світло зірок. Він був одягнений у просту, але міцну лісову куртку, а за плечима у нього висів лук. Його обличчя було знайомим. Дуже знайомим.
Це був Максим. Син лісника, з яким я іноді зустрічалася в лісі, коли він перевіряв пастки чи збирав трави. Ми обмінювалися кількома словами, поглядами, що затримувалися довше, ніж потрібно. Він завжди здавався мені частиною цього лісу, таким же диким і вільним.
Він зупинився, побачивши сцену: я, мої змії, і переляканий чоловік у пастці. Його погляд зупинився на мені, і в ньому промайнуло здивування, потім занепокоєння, а потім... щось інше, що змусило моє серце пропустити удар.
"Олено?" – його голос був низьким, спокійним, але в ньому відчувалася міцна внутрішня сила. Він не злякався ні мене, ні Геру, яка все ще тримала голову піднятою.
Я відчула, як мої щоки спалахнули, незважаючи на темряву. Це було так несподівано – побачити його тут, у такій ситуації.
"Максиме?" – мій голос прозвучав слабше, ніж я хотіла.
Молодший, побачивши Максима, спробував знову вивільнитися, його очі металися між нами. "Допоможіть! Це... це вона! Вона з цими... зміями!"
Максим проігнорував його. Його погляд був прикутий до мене.
Максим зробив кілька кроків уперед, його рухи були плавними та безшумними, як у хижака. Він зупинився поруч зі мною, кинувши швидкий, оцінюючий погляд на полоненого. Молодший знову засмикався, але Максим, здавалося, його не помічав. Вся його увага була зосереджена на мені.
"Що тут відбувається, Олено?" – запитав він, його очі зустрілися з моїми. У їхній глибині я побачила не просто цікавість, а щире занепокоєння. І щось ще, щось, що змусило мене відчути тепло, незважаючи на прохолодну ніч.
Я відчула, як Гера легенько потерлася об мою ногу, ніби схвалюючи його присутність. Адель, що до цього була напружена, розслабилася і знову сховалася під мою куртку, лише її маленька голівка визирала назовні. Мої подруги, які зазвичай були недовірливими до незнайомців, здавалося, довіряли Максиму. Це багато про що говорило.
"Вони... вони шукали мене", – відповіла я, намагаючись зібратися. – "Цей чоловік і його товариш. Кажуть, я бачила, як вони знайшли якийсь артефакт біля старого дуба".
Максим нахмурився. "Артефакт? Який артефакт?"
Молодший, побачивши, що Максим не збирається його звільняти, вирішив спробувати ще раз. "Він не знає! Це таємниця! Він не повинен знати!"
Максим перевів на нього холодний погляд. "Замовкни", – сказав він, і в його голосі прозвучала така влада, що молодший миттєво замовк.
"Це був стародавній амулет", – пояснила я Максиму, згадуючи слова полоненого. – "Вони стверджують, що він дарує силу, і що я бачила, як вони його витягли з-під землі. І тепер вони хочуть, щоб я мовчала".
Максим повільно кивнув, його погляд задумливо блукав по лісу. "Амулет... я чув про такі легенди. Старі історії про приховані скарби, про магічні речі, що лежать у надрах цієї землі. Але я ніколи не думав, що хтось справді їх шукатиме". Він знову подивився на мене. "І ти справді бачила їх?"
Я кивнула. "Кілька тижнів тому. Я думала, це археологи".
"Значить, вони не просто вигадують", – пробурмотів Максим, а потім його погляд знову зупинився на мені. – "Ти в порядку? Вони не завдали тобі шкоди?"
"Ні", – я відчула, як тепло розливається в грудях від його турботи. – "Я їх випередила". Я кивнула на полоненого.
Максим ледь помітно посміхнувся, і ця посмішка освітила його обличчя, змусивши моє серце знову прискорити ритм. "Я так і подумав. Ти завжди була... непередбачуваною".
Ці слова викликали у мене дивне відчуття. Непередбачуваною. Він бачив мене такою. Не просто дівчиною, яка живе в лісі зі зміями, а кимось, хто має свою силу.
"Але що тепер робити з ним?" – запитала я, вказуючи на полоненого. – "І з його товаришем? Він пішов на схід, до струмка".
Максим знову нахмурився. "Його товариш... це ускладнює справу. Ми не можемо просто залишити його тут. І не можемо відпустити. Вони не зупиняться, поки не отримають те, що хочуть, або не переконаються, що ти мовчатимеш".
Він на мить замислився, а потім його очі знову зустрілися з моїми. "Я допоможу тобі, Олено. Цей ліс – мій дім, так само як і твій. І я не дозволю, щоб хтось порушував його спокій, а тим більше – загрожував тим, хто мені... дорогий".
Останні слова прозвучали майже як шепіт, але я їх почула. І вони відгукнулися в мені дивним, солодким відчуттям, що було сильнішим за страх і небезпеку.
"Дякую, Максиме", – прошепотіла я у відповідь, відчуваючи, як мої щоки знову горіли.
"Ми повинні знайти його товариша, перш ніж він зрозуміє, що щось пішло не так", – сказав Максим, його голос став рішучим. – "А потім... ми розберемося з цим артефактом. Можливо, він не такий вже й безпечний, як вони думають".
Я кивнула, відчуваючи приплив сил. З Максимом поруч, з його спокоєм і знанням лісу, я відчувала себе набагато впевненіше. Мої подруги, Гера та Адель, здавалося, також відчували цю нову енергію.
Разом ми подивилися на полоненого, який тепер виглядав ще більш переляканим, ніж раніше. Він розумів, що його ситуація значно ускладнилася.
Чи зможуть Олена та Максим знайти другого чоловіка і розгадати таємницю стародавнього амулета, що привів цих незнайомців у їхній ліс? І як ця небезпечна пригода вплине на їхні стосунки?