Шепіт у пітьмі

Сморід затхлого листя та вологої землі завжди був для мене приємнішим за будь-який парфум. Він віщував спокій, занурення у світ, де панують інстинкти, а не фальшиві посмішки. Я, Олена, не була звичайною дівчиною. Моїм світом був ліс, моєю мовою — шепіт вітру в кронах дерев, а моїми справжніми подругами — змії.
Тієї ночі ліс дихав особливо глибоко. Повітря було густим від передчуття грози, і кожен подих ніс із собою запах озону та чогось первісного. Я сиділа біля багаття, розведеного у глибокій вибоїні, щоб світло не пробивалося крізь хащі. Вогонь кидав химерні тіні на стовбури дерев, перетворюючи їх на мовчазних вартових мого усамітнення.
Поруч зі мною, згорнувшись клубком, лежала Гера. Її луска, чорна, як ніч, з ледь помітними синюватими відтінками, поблискувала в червонуватому світлі. Вона була моєю найстаршою і наймудрішою подругою, королівською коброю, привезеною колись дідусем з далекої Індії. Її повільні, граціозні рухи завжди заспокоювали мене. Гера була втіленням сили та спокою, і коли вона обережно ковзала по моїй руці, я відчувала не страх, а лише дивне тепло.
"Ш-ш-ш..." — легке шипіння прокотилося повітрям. Це не було агресивне шипіння, скоріше вітання. Зі старої трухлявої колоди виповзла Адель – тонка, витончена гадюка з блідо-зеленою лускою, майже невидима серед моху. Вона була молода, трохи метушлива, але дуже віддана. Адель зазвичай полювала на дрібних гризунів, але сьогодні її цікавило лише моє тепло. Вона звично обвилася навколо моєї щиколотки, її прохолодне тіло приємно контрастувало з гарячим повітрям.
Я провела рукою по м'якій лусці Гери, потім погладила Адель. Люди ніколи не зрозуміли б цих стосунків. Для них змії були втіленням зла, холоднокровними вбивцями, а я... Я бачила в них красу, мудрість і щирість, якої так бракувало в людському світі.
Мої батьки, звичайно, не схвалювали мого захоплення. Вони бачили в ньому лише дивацтво, а згодом — справжню небезпеку. Після одного інциденту, коли Гера випадково "познайомилася" з нашою сусідкою, мене відправили до психолога. Той, напевно, вирішив, що я просто приховувала дитячі травми за незвичайним хобі. Але я знала правду: мені просто було комфортніше з тими, хто не брехав і не прикидався.
Я ніколи не могла порозумітися з однолітками. Їхні розмови про моду, хлопців та соцмережі здавалися мені порожніми та безглуздими. Я ж проводила години, вивчаючи повадки своїх плазунів, їхні звички, їхню мову. Я навчилася розрізняти кожен відтінок шипіння, кожен рух тіла, розуміючи їхні настрої краще, ніж настрій власної матері.
Цієї ночі я вирішила остаточно: я не повернуся до "нормального" життя. Я залишуся тут, у лісі, зі своїми справжніми друзями. Світ людей був занадто шумним, занадто жорстоким, занадто фальшивим. Тут, під покровом дерев, я почувалася вільною і справжньою. А мої подруги — Гера та Адель, а також інші, що ховалися в тіні, — були моєю родиною, моїм захистом.
Раптом, з глибини лісу долинув ледь чутний хрускіт гілок. Це був не звір. Це був крок людини. Мої змії застигли. Гера повільно підняла голову, її чорні очі уважно вдивлялися в темряву. Адель згорнулася ще щільніше. Хто міг бути тут так пізно? І чому їхні рухи були такими... обережними? Я відчула, як по спині пробіг холодок, не від страху, а від передчуття чогось неминучого. Мої подруги шипіли тихо, майже нечутно, але цей шепіт у пітьмі був для мене красномовнішим за будь-які слова.
Чи хотіли б ви дізнатися, хто наближався до Олени та її подруг у лісі?