Глава 26. П’ятнадцять свічок

Напередодні дня народження тато запитав, чи відчуваю я наближення дорослості.

Я саме сиділа на кухні й вибирала з миски найбільші ягоди полуниці.

— Поки що ні.

— Дивно. Я у твоєму віці вже знав усе на світі.

Мама, яка проходила повз, навіть не зупинилася.

— Відтоді нічого не змінилося.

Тато подивився їй услід, потім на мене.

— Бачиш, за що я її люблю?

Я засміялася й простягнула йому полуницю. Він узяв найменшу, хоча я добре бачила, що спочатку потягнувся до великої.

Наступного ранку я згадала про це раніше, ніж про день народження.

Прокинулася від тихих голосів за дверима. Хтось намагався говорити пошепки, але в нашій родині це ніколи особливо не вдавалося.

— Тримай рівно.

— Я тримаю.

— Вов, віск капає.

Я розплющила очі й устигла сісти саме тоді, коли двері відчинилися.

Тато зайшов із маленьким тістечком на тарілці. У ньому горіла свічка у формі п’ятірки.

Я подивилася на неї, потім на нього.

— А одиниця де?

— Зламалася, — відповів він. — Вирішили не засмучуватися. П’ять теж хороший вік.

Мама засміялася й сіла на край ліжка.

— З днем народження, доню.

Я ще була сонна, волосся лізло в очі, а вони дивилися на мене так тепло, що я не знала, куди подіти усмішку.

— Загадуй, мала, — сказав тато.

Я подивилася на вогник.

Учора думала, що обов’язково підготую бажання. Якесь правильне, важливе, щоб потім не шкодувати, що витратила його на дурницю. Тепер у голові було порожньо.

Хотілося лише, щоб день виявився хорошим.

Я заплющила очі й задула свічку.

Тато поставив тарілку на тумбочку, а потім вони обоє обійняли мене — мама з одного боку, він з іншого. Я засміялася, опинившись між ними, і на хвилину справді відчула себе п’ятирічною.

Може, свічка була не така вже й неправильна.

Поліна прийшла об одинадцятій із пакетом, який одразу заборонила чіпати.

— Це на потім.

— У мене день народження. Я маю права.

— Саме тому не заважай організаторам.

Інна зайшла слідом, обійняла мене й поцілувала в обидві щоки.

— Ну що, красуне, п’ятнадцять?

Я кивнула.

Поки що число нічого не змінило. Я була тією самою людиною, яка вчора не могла вибрати між двома футболками й ображалася, коли тато з’їв останню полуницю.

Поліна затягнула мене до кімнати.

— Покажеш, що вдягнеш?

— Ми ж вибрали.

— Потрібна остаточна примірка.

Я дістала світлу сукню, яку ми купили з мамою кілька днів тому. Проста, з невеликими ґудзиками попереду, вона сподобалася мені ще на вішалці. Удома тато, побачивши її на мені, сказав, що тепер доведеться заборонити взагалі всі прогулянки.

Мама попросила не псувати дитині настрій.

Поліна допомогла застебнути верхній ґудзик і відійшла.

— Гарно.

Я подивилася в дзеркало.

— Не занадто?

— Що саме?

Відповіді не знайшлося.

Вона поправила пасмо біля мого обличчя.

— Просто гарно, Лізо. Можна так і залишити.

Я всміхнулася.

На тумбочці засвітився телефон. Ми обидві мимоволі глянули на нього.

Це була Катя — надсилала привітання й запитувала, чи можна їй прийти трохи раніше.

Я відповіла, поклала телефон екраном донизу й повернулася до дзеркала.

Поліна нічого не сказала.

За це я була їй вдячна.

Тераса виявилася навіть кращою, ніж на фотографіях.

Столики стояли під навісом, уздовж дерев’яної огорожі росли квіти, а між опорами висіли гірлянди. Збоку залишалося достатньо місця, щоб підвестися, пройтися й не просити всіх одночасно посунути стільці.

Мама перевірила замовлення, тато допоміг переставити кілька стільців, а ми з Поліною розклали серветки.

— Ти перестань їх вирівнювати, — сказала вона після третього разу.

— Вони криво лежать.

— Це серветки. Їм можна.

Я прибрала руки.

Морква прийшов із подарунком, загорнутим у папір із рожевими ведмедиками. Побачивши мій погляд, задоволено кивнув.

— У відповідь на дідів Русланові.

— Так то ж Русланові було.

— Компанія пам’ятає.

Він обійняв мене, трохи незграбно й обережніше, ніж зазвичай.

— З днем народження, мала.

Катя принесла квіти. Олена відразу почала фотографувати нас, поки ми ще «свіжі й красиві». Кір поставив пакет на стілець і серйозно попередив, що головне — не загубити листівку, бо над нею всі дуже старалися.

Руслан прийшов останнім із тих, на кого ми чекали.

Вибачився перед мамою за запізнення, привітався з татом, а потім підійшов до мене.

— З днем народження, сестро.

Я обійняла його.

Він обережно притиснув мене до себе, потім відсторонився й усміхнувся.

— Ну що, тепер офіційно на рік старша за Морквині жарти.

— Вони безсмертні, — озвався той із-за столу.

Ми засміялися.

Руслан простягнув мені коробку й невеликий конверт.

— Це потім відкриєш.

— Ви сьогодні всі змовилися?

— Так. Без тебе було простіше організуватися.

Я похитала головою, усміхаючись, і поклала подарунок до решти.

Потім мимоволі глянула на вхід.

За огорожею проходили люди. Чоловік ніс дитину на плечах, двоє дівчат сперечалися над картою в телефоні.

Поліна підсунула мені склянку з лимонадом.

— Сідай. Зараз піца буде.

Я сіла.

Спочатку я хвилювалася, чи всім подобається.

Чи зручно сидіти, чи не довго несуть їжу, чи вистачає напоїв. Раз у раз озиралася на батьків, перевіряючи, чи їм теж весело, аж поки мама не впіймала мій погляд і не показала рукою: розслабся.

Тоді Морква підвівся з листівкою.

— Прошу уваги.

— Уже страшно, — сказала Катя.

— Лізо, за короткий час ти стала важливою частиною нашого колективу…

Я подивилася на Руслана. Він сховав усмішку за склянкою.