Глава 25. Кого я хочу бачити

Із поверненням батьків квартира знову почала прокидатися раніше за мене.

На кухні шумів чайник, тато шукав телефон, який тримав у руці, мама нагадувала, що треба купити хліб. Я лежала під ковдрою, слухала їх і вперше за останній час не тягнулася відразу перевіряти повідомлення.

Можна було ще трохи полежати.

Ніхто не зникне, поки я сплю.

За сніданком тато повернувся до мого дня народження.

— Отже, імениннице, які пропозиції?

— Я ще не іменинниця.

— Саме тому й питаю заздалегідь. Потім виявиться, що ти хочеш живого жирафа, а в нас часу на пошуки немає.

Я подивилася на нього поверх чашки.

— Тепер хочу.

— Вов, навіщо підказуєш? — зітхнула мама.

Він усміхнувся й підсунув до мене тарілку з тостами.

Насправді чогось великого я не хотіла. Від самої думки про довгий стіл, урочисті привітання й необхідність весь вечір мати щасливий вигляд ставало трохи тривожно.

Хотілося, щоб були свої. Щоб можна було сміятися, їсти піцу й не думати, чи всім подобається, як я святкую.

— Може, просто з друзями? — сказала я. — Десь посидіти.

— Десь — це дуже конкретна адреса, — зауважив тато.

Мама легенько штовхнула його ліктем.

— Можна забронювати кілька столиків на терасі. Удень або ближче до вечора. Піца, торт, що захочеш.

Я уявила Поліну навпроти, Руслана поруч із нею, Катю з телефоном і Моркву, який неодмінно щось перекине.

Усміхнулася.

— Мені подобається.

— Тоді треба порахувати людей, — сказав тато.

Я кивнула й потягнулася по телефон.

Відкрила нотатки, написала «День народження» й поставила першу цифру.

Поліна.

Друге ім’я з’явилося майже відразу.

Руслан.

Потім Катя, Олена, Мос, Морква, Кір. Я згадувала хлопців і вже подумки чула, як вони сперечатимуться через місця.

Палець зупинився над клавіатурою.

Єгор.

Я не написала його імені, але воно все одно опинилося в списку — десь між рядками, достатньо виразно, щоб я перестала бачити решту.

— Скільки виходить? — запитала мама.

— Зараз. Я ще не всіх…

Замовкла.

Тато почав розповідати про терасу, яку бачив неподалік, мама щось уточнювала, а я дивилася на незакінчену нотатку.

Якщо запросити його, він може прийти із Сонею.

Якщо попросити прийти самого, це буде означати значно більше, ніж я хотіла б показати.

Якщо не запросити — він зрозуміє.

Я погасила екран.

— Я сьогодні уточню й скажу.

На танцях ми з Поліною знову переплутали поворот.

Цього разу хоча б разом.

Викладачка зупинила музику, подивилася на нас у дзеркало й терпляче повторила рух. Я відчувала, як почервоніло обличчя, а Поліна поруч так старанно намагалася не сміятися, що від цього було тільки важче.

Коли ми нарешті виконали все правильно, я мимоволі підняла руки.

— Є!

Кілька дівчат засміялися, викладачка теж усміхнулася й увімкнула музику спочатку.

Після заняття я була втомлена, спітніла й задоволена.

Це виявилося приємним поєднанням. У голові не залишалося місця для складних думок, бо тіло вимагало води й можливості сісти.

Ми влаштувалися на лавці біля студії. Поліна дістала пляшку, зробила кілька ковтків і простягнула мені.

— Ну що, ще раз прийдемо?

— Дай мені хоча б вийти з цього заняття остаточно.

Вона засміялася.

Я відкинула голову й заплющила очі. Вітер приємно охолоджував обличчя.

— Ми день народження плануємо, — сказала я.

— О, нарешті. Що вирішили?

Я розповіла про терасу, піцу й торт. Поліна одразу почала питати, о котрій, що я вдягну й чи можна їй допомогти з прикрашанням.

— Можна, — відповіла я. — Але без плакатів із моїми дитячими фотографіями.

Вона розчаровано видихнула.

— Ти забираєш у мене найкраще.

Я усміхнулася, потім замовкла.

Поліна закрутила пляшку.

— Що?

Я ще трохи дивилася перед собою.

— Не знаю, чи кликати Єгора.

Вона не відповіла одразу.

Я повернулася до неї.

— Ви ж в одній компанії, — сказала вона обережно.

— Ось саме.

— Але це твій день народження.

Я потерла долонею коліно.

— Якщо він прийде із Сонею, я весь вечір дивитимуся на них. Я вже знаю. Буду намагатися не дивитися й усе одно дивитимуся.

Поліна кивнула.

— А якщо не прийде?

Я видихнула.

— Мабуть, думатиму, що він не захотів.

Вимовивши це, сама почула, як мало хорошого залишила собі в будь-якому варіанті.

Поліна трохи посунулася ближче.

— А кого ти хочеш бачити, якщо не думати, що подумає він?

Я мовчала.

Вона не поспішала.

На дорозі зупинився автобус, із дверей вийшли люди. Хтось ніс квіти, жінка тримала дитину за руку. Я дивилася на них і вперше спробувала уявити свято без цього постійного погляду в бік входу.

— Вас, — сказала нарешті. — Тебе, Руслана, дівчат, хлопців.

— Тоді з цього й починай.

Я дістала телефон і відкрила ранковий список.

Імені Єгора там не було.

Цього разу я не стала його дописувати.

Увечері Руслан зайшов до нас.

Тато сам попросив покликати його на чай, коли почув, що ми збираємося гуляти. Я написала, додавши: «Можеш ще втекти», — але Руслан відповів, що вже виходить.

Прийшов із невеликим пакетом до чаю й таким чемним обличчям, що я відразу захотіла сміятися.

— Добрий вечір.

— Заходь, — сказав тато, простягаючи йому руку. — Нарешті познайомимося без телефона.

Руслан усміхнувся.

Я стояла в коридорі й спостерігала, як двоє людей, які вже встигли домовитися про значну частину мого життя, знайомляться особисто.

Мама забрала пакет, подякувала й покликала на кухню.

Перші кілька хвилин я почувалася незручно за всіх одночасно. Потім тато запитав про книжку, і розмова пішла сама.