Глава 24. Коли повертаються додому

Круасани я купила ще теплими.

Продавчиня склала їх у паперовий пакет, і дорогою до Поліни я кілька разів зазирала всередину, переконуючи себе, що від одного маленького шматочка нічого не зміниться.

Але донесла всі.

Поліна відчинила двері в піжамі, подивилася на пакет, потім на мене й урочисто притиснула долоню до грудей.

— Ти все-таки мене любиш.

— Не перебільшуй. Просто дорогою було незручно їсти.

Вона засміялася й обійняла мене однією рукою, другою вже забираючи сніданок.

На кухні було сонячно. Інна встигла поїхати у справах, залишивши нам записку про суп у холодильнику й прохання не забути зачинити вікно, якщо підемо гуляти. Поліна поставила чашки, я дістала тарілки, і за кілька хвилин ми вже сиділи за столом.

Я дивилася, як вона намагається розділити круасан, не розкришивши його на весь стіл, і відчувала тихе задоволення від того, що сьогодні нікуди більше не треба поспішати.

— Розкажеш? — запитала вона.

Я знала, про що.

Відламала шматочок, поклала назад на тарілку.

— Він хоче запросити Соню до себе. В Америку.

Поліна підняла очі.

— Ти від кого дізналася?

— Сама почула.

Вона трохи помовчала.

— Як ти?

Я подивилася на чашку.

— Учора було дуже погано. Сьогодні… не знаю. Наче вже втомилася весь час думати про одне й те саме.

Поліна кивнула.

— Тоді можемо сьогодні не думати.

— Воно ж не питає.

— Знаю. Але ми хоча б спробуємо зайняти тебе чимось іншим.

Я всміхнулася.

— У тебе підозріло діловий вигляд.

— Тому що є план.

Вона підвелася, пішла до кімнати й повернулася з моїм старим блокнотом.

Я здивовано подивилася на обкладинку.

— Ти коли його взяла?

— Коли була в тебе. Ти сама дозволила.

— Не пам’ятаю.

— Ти сказала: «Бери, тільки потім поверни».

— Дуже на мене схоже.

Поліна відкрила сторінку з нашими літніми планами й поклала блокнот між нами.

Біля танців уже стояла маленька галочка.

— Одне зробили, — сказала вона. — До речі, ми записані ще раз.

— Коли?

— На середу.

Я повільно відклала чашку.

— А запитати?

— Ти минулого разу сказала, що підеш.

— Я тоді ще не знала, як уранці болітимуть ноги.

Поліна засміялася.

Я подивилася на список. На той власний почерк, у якому ще не було жодних планів, пов’язаних із Єгором.

Здавалося дивним, що ця дівчина теж була мною.

Після сніданку ми пішли гуляти.

Без особливої мети: дійшли до парку, купили води, посиділи в тіні. Поліна розповідала про Руслана, і цього разу я слухала без того невеликого болючого уколу, який іноді виникав раніше.

Він написав їй уранці.

Звичайне «прокинулася?», потім надіслав фотографію книжки й запитав, чи вона любить читати. Поліна сказала, що любить, але якщо він почне пояснювати їй будову Всесвіту до сніданку, дружба може не витримати.

Руслан відповів, що врахує.

— Він хороший, — сказала я.

Поліна дивилася на кришечку пляшки, яку крутила між пальцями.

— Знаю.

— Тільки не починай через нього слухати лекції, які тобі нецікаві. Він і без цього тебе…

Я вчасно зупинилася.

Вона підняла голову.

— Що?

— Нічого.

— Лізо.

Я всміхнулася.

— Ти йому подобаєшся такою. Навіть без знань про чорні діри.

Поліна засміялася й відвернула обличчя, але щоки в неї порожевіли.

Дивлячись на неї, я раптом подумала, що мені подобається, як спокійно в них усе починається. Вона теж хвилюється, чекає повідомлень, перечитує їх. Але їй не треба вгадувати, чи Руслан сьогодні радий її бачити.

Він показує це.

Я відчула, як від цієї думки знову защеміло, але цього разу не стала розгортати її далі.

Попросила Поліну показати смішну фотографію, про яку вона згадала, і ми вмостилися ближче одна до одної.

Мама зателефонувала, коли ми поверталися додому.

— Доню, є новина.

Я одразу сповільнила крок.

— Яка?

— Через два дні повертаємося.

На кілька секунд я навіть не знайшла відповіді.

— Уже?

Мама засміялася.

— Не дуже радісно прозвучало.

— Ні! Я рада. Просто думала, ще довше.

— Татові вдалося закінчити частину справ раніше. Решту вже зможе вирішувати вдома.

Я притиснула телефон міцніше й подивилася на Поліну.

— Ви точно через два дні?

— Якщо нічого не зміниться. Увечері скажемо час.

Я усміхнулася.

Потім усмішка раптом здригнулася, і довелося ковтнути, перш ніж заговорити.

— Я скучила.

Мама на мить замовкла.

— Ми теж, мала.

— Дуже скучила.

— Чую, доню.

Я відвернулася до вулиці. Не хотілося знову плакати посеред дня, та ще й без жодної поганої причини.

Ми домовилися поговорити ввечері. Коли я поклала слухавку, Поліна взяла мене під руку.

— Повертаються?

Я кивнула.

— Через два дні.

— Квартиру встигнеш урятувати?

Я пирхнула.

— Вона пережила твої концерти. Думаю, вистоїть.

Але вже дорогою до неї почала подумки перебирати справи. Треба випрати рушники, поміняти постіль у батьківській кімнаті, купити мамин чай. Не той, який узяла я, а її улюблений.

Я уявила валізу біля дверей, татові кросівки в коридорі й раптом захотіла додому не тому, що там чекало щось хороше.

Тому що скоро чекатимуть вони.

Наступний день я провела в прибиранні.

Поліна пропонувала допомогти, але я відмовилася. Хотілося зробити все самій, неквапливо, ніби кожна вимита полиця наближала повернення батьків.

У їхній кімнаті досі лежала мамина книжка, залишена відкритою корінцем догори. Я підняла її, знайшла закладку й обережно вклала між сторінками.

Тато забув на підвіконні ручку.

Я взяла її й згадала, як він шукав щось перед від’їздом, ходив квартирою, питав маму, а вона відповідала, що не може знати, куди він усе кладе. Потім знаходила за хвилину.