Глава 23. З ним, але не я

Першого дня після нашої розмови я майже не брала телефон.

Принаймні так мені хотілося думати. Насправді перевіряла його щоразу, коли проходила повз, але більше не відкривала листування з Єгором. Увечері прибрала його з основного списку, щоб не бачити знайому фотографію поруч із Поліною та Русланом.

Від цього нічого особливого не сталося.

Повідомлення залишилися там, де їх можна було знайти. Я знала, як повернути розмову, пам’ятала останні слова й навіть приблизно уявляла, на якому місці доведеться зупинитися, якщо знову захочу перечитати початок.

Але принаймні його ім’я більше не зустрічало мене щоразу, коли я відкривала телефон.

Другого дня ми з Катею пішли по морозиво.

Вона розповідала про свою молодшу сестру, яка навчилася відчиняти її косметичку й тепер потребувала постійного нагляду. Я слухала, сміялася, коли Катя показала фотографію з розмальованим обличчям, і раптом помітила, що вже хвилин двадцять не думала про Єгора.

Потім, звісно, подумала.

Саме тому, що помітила його відсутність у голові.

Але й ці двадцять хвилин здалися мені чимось хорошим.

Третього дня прийшов Руслан.

Написав, що стоїть біля під’їзду, і попросив відчинити, бо в нього «важливий гуманітарний вантаж».

У пакеті виявилися персики.

— Твоя мама сказала, ти їх любиш, — пояснив він, заходячи на кухню.

Я обернулася до нього.

— Ви вже й харчові звички обговорюєте?

— Збираємо досьє.

— Мене це починає непокоїти.

Він усміхнувся й поставив пакет на стіл.

Я дістала миску, почала мити фрукти. Руслан сів на своє звичне місце — я вже й сама не помітила, коли стілець біля вікна став його, — і якийсь час мовчки дивився, як я перекладаю персики з долоні в долоню під струменем води.

— Ти від нас ховаєшся? — запитав нарешті.

Я вимкнула кран.

— Не від вас.

Слова вийшли швидше, ніж я встигла вирішити, чи хочу починати цю розмову.

Руслан не відповів. Я витерла руки, поставила миску на стіл і сіла навпроти.

— Я просто поки не дуже хочу гуляти.

Він подивився на мене уважно.

— Через Єгора?

Я опустила очі.

Заперечувати не було сил. Та й вигадувати щось нове для Руслана не хотілося.

— Він мені подобається, — сказала я тихо. — А він із Сонею. Ось і все.

Руслан відкинувся на спинку стільця й повільно видихнув.

— Лізо…

— Тільки не треба з ним говорити.

Він замовк.

Я підняла голову.

— Будь ласка. Я сама вже поговорила. Більше нічого не потрібно.

Руслан кілька секунд дивився на мене, потім кивнув.

— Добре.

— І не треба його виправдовувати.

— Я не збирався.

Мені стало трохи соромно за різкість.

— Пробач.

— Нема за що.

Він узяв персик, покрутив у руці й поклав назад.

— Ти тільки нас теж не викреслюй, добре?

Я всміхнулася, хоча в горлі вже неприємно стискалося.

— Не викреслюю.

— Бо Морква вчора знову міняв правила посеред гри. Без тебе зовсім розпустився.

Я тихенько засміялася.

Руслан підсунув до мене миску.

— Їж. Я ж не просто так ніс.

Ми ще трохи посиділи. Він розповів про Поліну, обережно й наче між іншим, а я вперше не почала його підколювати. Просто слухала й раділа, що він говорить про неї з такою усмішкою.

Потім усе-таки не втрималася:

— Ти можеш уже не вдавати, що випадково про неї згадав.

Руслан засміявся й опустив голову.

І на кілька хвилин наша кухня знову стала звичайною.

До хлопців я вийшла наступного вечора.

Не тому, що перестало боліти. Просто вдома вже набридло, Катя просила повернути їй книжку, а Русланове «нас теж не викреслюй» кілька разів згадалося протягом дня.

Я взяла книжку, сховала до сумки й попередила маму, що піду гуляти.

Вона зраділа.

— А то ти останнім часом усе вдома та вдома.

Я погодилася, не пояснюючи.

Надворі було тепло після короткого денного дощу. На асфальті ще темніли калюжі, з дерев зрідка падали важкі краплі. Я йшла знайомою доріжкою й намагалася думати про Катю, про книжку, про те, що давно не чула Морквиних безглуздих історій.

Про Єгора думати не треба було.

Він сам з’являвся в голові на кожному повороті.

Ще до того, як побачила лавки, почула голоси.

— То коли назад? — запитував Мос.

— Наприкінці місяця, — відповів Єгор. — Дядько ще уточнює кілька справ.

Я сповільнила крок.

Його від’їзд ніколи не був таємницею. Я знала, що він приїхав на літо, знала, що повернеться до Америки. Але вперше почула, як це обговорюють так буденно, ніби йдеться про завтрашній похід до магазину.

— А Соня? — озвався хтось.

Я зупинилася біля куща, за яким починалася відкрита частина доріжки.

Не вирішувала підслуховувати. Просто ноги перестали рухатися.

— Хочу забрати її із собою, — сказав Єгор. — Хоча б у гості. Зараз думаємо, як усе організувати.

Мені здалося, що я пропустила кілька слів.

Або почула неправильно.

Я дивилася на мокрий листок біля свого плеча й чекала, що хтось перепитає. Що він уточнить, пожартує, скаже щось іще, після чого речення стане іншим.

— Серйозно? — запитав Мос.

— Так. Ще нічого не вирішено, але хочемо спробувати.

Хочемо.

Я дуже виразно почула це слово.

У ньому було двоє людей, які вже щось обговорювали між собою. Думали про дати, про дорогу, про те, як бути поруч не тільки сьогодні біля лавки.

Для мене майбутнє з Єгором ще недавно вміщалося в просте «чи прийде завтра».

Соні він пропонував їхати з ним.

Я притиснула сумку до боку, відчуваючи крізь тканину твердий край книжки.

Цього разу не кольнуло різко, як тоді, коли він нахилився її поцілувати. Стало порожньо й холодно, наче всередині повільно відчинили вікно.

Я нарешті зрозуміла, що він не просто проводить із нею вечори.