Глава 22. Ти все придумала

О шостій сорок я вже була зібрана.

Стояла біля дзеркала в коридорі й поправляла волосся, хоча воно лежало нормально. Потім опустила руки, подивилася на себе й раптом розсердилася.

Навіщо я взагалі це роблю?

Я йшла поговорити. Поставити кілька запитань, на які він міг відповісти ще давно. Для цього не потрібно було подобатися йому більше, ніж учора.

Я відійшла від дзеркала, взяла ключі й перевірила телефон.

Поліна написала:

«Ти пам’ятаєш, що можеш набрати мене потім?»

Я відповіла, що пам’ятаю.

Вона нічого не радила. Не складала мені промову, не переконувала бути гордою чи байдужою. Тільки попросила ввечері не залишатися з усім самій.

Я пообіцяла.

Після цього ще кілька хвилин ходила квартирою, поки нарешті не дозволила собі вийти.

Лавки були порожні.

Я прийшла за десять хвилин до сьомої, сіла на звичне місце й поклала сумку поруч. Сонце ще трималося над будинками, у траві шаруділи горобці, за парканом садка хтось із дорослих кликав дитину.

Усе виглядало надто звичайно для розмови, через яку я майже не спала.

Уночі мені здавалося, що я знаю, що скажу. Навіть склала кілька речень, коротких і спокійних, без звинувачень. Але зараз вони перемішалися, а в голові залишилося тільки одне: навіщо?

Навіщо він наблизився, якщо потім збирався поводитися так, ніби це я випадково опинилася поруч?

Я дістала телефон.

Шоста п’ятдесят чотири.

Погасила екран і сховала його в сумку, щоб не перевіряти щохвилини.

Єгор прийшов майже рівно о сьомій.

Я побачила його за деревами й відразу випросталася. Серце відгукнулося так швидко, що стало прикро: навіть зараз я спершу раділа, що він з’явився, і тільки потім згадувала, чому ми тут.

— Привіт.

— Привіт.

Він зупинився біля лавки.

Я посунула сумку, але він не сів.

— Про що хотіла поговорити?

Від цього поспішного початку в мене одразу пересохло в роті.

Я піднялася. Розмовляти сидячи, поки він стояв навпроти, не хотілося.

— Чому ти так зі мною?

Єгор трохи насупився.

— Як?

Я опустила очі на його руку, потім знову подивилася в обличчя.

— Наче я зробила щось погане.

Він видихнув і відвів погляд у бік доріжки.

— Лізо, я нормально з тобою спілкуюся.

Ось воно. Те саме, що було в повідомленні.

Я міцніше стиснула ремінець сумки.

— Ні.

Він повернувся до мене.

— До поїздки ти сам писав, підходив, хотів говорити. А після повернення я не знаю, як до тебе звернутися, щоб ти не відповів так, ніби я заважаю.

— Я не зобов’язаний постійно…

— Я не прошу постійно.

Слова вирвалися швидше, ніж я планувала.

Я замовкла, перевела подих і почала знову, тихіше:

— Я не прошу тебе весь час бути зі мною. Просто хочу зрозуміти, що змінилося.

Він потер долонею потилицю. Цей жест я вже знала й раніше думала, що він означає ніяковість. Зараз не була впевнена ні в чому.

— Нічого не змінилося, Лізо. Ти просто надто багато значення цьому надаєш.

У мене повільно похололи руки.

— Чому — цьому?

Єгор глянув на мене, ніби я навмисно змушувала його пояснювати очевидне.

— Спілкуванню. Ми в одній компанії. Говорили, гуляли…

— Ти мене поцілував.

Він замовк.

Я не збиралася говорити про це так швидко. Думала спочатку вислухати, дати йому можливість самому згадати той вечір. Але слухати, як усе поступово зводиться до звичайних розмов біля лавки, виявилося нестерпно.

— Я пам’ятаю, — сказав він.

— Тоді не кажи, що ми просто гуляли.

Єгор сів на край лавки, спершись ліктями на коліна.

Я залишилася стояти.

Він дивився на свої руки, а я чекала, поки підніме голову й нарешті скаже щось, із чим можна буде жити далі. Навіть якщо це буде неприємно.

Що передумав.

Що вибрав Соню.

Що не знає, чого хоче.

Мені здавалося, я зможу витримати будь-яку відповідь, якщо вона хоча б стосуватиметься того, що справді сталося.

— Я не мав цього робити, — промовив він нарешті.

Я повільно кивнула.

У грудях защеміло, але це принаймні було зрозуміло.

— Тоді навіщо?

— Не знаю.

Я чекала.

Він підняв очі.

— Так вийшло.

Я мимоволі всміхнулася — коротко й зовсім невесело.

— Ти запитав мене.

Єгор відвів погляд.

— Я знаю.

— Ти стояв і чекав, поки я відповім. Це не просто вийшло.

Він випростався.

— Лізо, я визнав, що не мав так робити. Що ти ще хочеш почути?

Я відчула, як до щік підступає жар.

Знову ставало так, ніби я вимагала забагато. Змушувала його сидіти тут, виправдовуватися, повторювати те, що він уже пояснив.

— Правду, — сказала я.

— Я тобі її кажу.

— Не всю.

Він різко видихнув.

— А яка відповідь тебе влаштує?

Я завмерла.

Єгор дивився прямо на мене, уже без тієї невпевненості, з якою почав розмову.

— Ти хочеш, щоб я сказав, що між нами щось є?

Горло стиснулося так сильно, що відповісти одразу не вийшло.

Так.

Колись хотіла.

Ще кілька днів тому саме цього й чекала, тільки не в такому тоні й не після того, як бачила його з іншою.

Я проковтнула цю відповідь.

— Я хочу, щоб ти не поводився так, ніби я сама все вигадала.

Він підвівся.

— Ти багато чого собі додумала.

Я почула ці слова дуже чітко.

Навіть дивно, бо саме тоді дорогою проїхала машина, за парканом заговорили голосніше, а на сусідній доріжці хтось покликав знайомого.

Усе це залишилося десь далеко.

— Що саме? — запитала я.

Єгор провів рукою по обличчю.

— Пісні. Розмови. Я з тобою нормально спілкувався, а ти…

Він не закінчив.

Я дивилася на нього й відчувала, як усередині повільно піднімається щось гаряче, майже сильніше за образу.