Моє перше...люблю

Глава 21. Не питай мене про нього

Поліна залишилася ще на одну ніч.

Вона сама зателефонувала Інні, поки я вмивалася, і домовилася, що поїде вранці. Коли я вийшла з ванної, телефон уже лежав на столі, чайник нагрівався, а вона діставала з шафки чашки.

— Тебе ж мали забрати.

— Завтра заберуть.

Я подивилася на неї й не стала сперечатися.

Ми майже не говорили про Єгора. Усе, що можна було сказати того вечора, я вже сказала в коридорі, сидячи в одному кросівку й намагаючись зрозуміти, як перестати плакати. Тепер від самих думок про це ставало соромно й важко, наче я вдруге потрапляла в ту саму сцену, тільки вже могла побачити себе збоку.

Поліна принесла чай до кімнати й увімкнула фільм.

Я не запам’ятала назви. Там хтось запізнювався, щось губив, потім усі опинилися в дуже незручному становищі, з якого мали якось вибратися. Поліна кілька разів засміялася, я теж усміхнулася, хоча більше дивилася на світло екрана, ніж стежила за сюжетом.

Перед сном вона забрала телефон, який я вже вкотре взяла з тумбочки.

— Поставлю на зарядку.

— Він заряджений.

— Тоді просто покладу далі.

Я могла заперечити. Натомість лягла на бік і підтягнула ковдру до плеча.

Поліна вмостилася поруч. Я чула, як вона тихо видихнула, поправляючи подушку, і від цього було трохи легше: принаймні цієї ночі не доведеться залишатися наодинці з усім, що крутилося в голові.

Уранці я прокинулася раніше.

Поліна спала, повернувшись до мене, із долонею під щокою. Я якийсь час дивилася на неї, потім обережно вибралася з ліжка й пішла на кухню.

Хотілося зробити їй сніданок.

Учора вона забрала мене додому, не поставивши жодного зайвого запитання. Сиділа поруч, поки я плакала. Залишилася, хоча ми цього не планували.

Я могла хоча б не дати їй їхати голодною.

Поки підсмажувався хліб, дістала телефон. Уночі написала мама, пізніше — Руслан. Запитував, як я, і повідомляв, що вони вже теж розійшлися.

Єгор не писав.

Цього разу я не відкрила наше листування. Просто відповіла Русланові, що все нормально, й поклала телефон біля цукорниці.

Поліна з’явилася за кілька хвилин.

— Пахне добре.

— Сідай.

Вона подивилася на накритий стіл, потім на мене.

— Ти сьогодні як?

Я розрізала тост навпіл.

— Очі болять.

— А так?

Я знизала плечима.

Поліна сіла й деякий час мовчки дивилася, як я розкладаю їжу. Потім підсунула до себе чашку.

— Руслан учора питав, що сталося.

Я завмерла з тарілкою в руці.

— Ти сказала?

— Ні. Сказала, що ти сама розповіси, якщо захочеш.

Я поставила тарілку перед нею й сіла.

— Дякую.

Вона трохи помовчала.

— Лізо, я могла б запитати його тільки про Соню. Без усього іншого.

Я відразу похитала головою.

— Не питай мене про нього.

Сказала різкіше, ніж хотіла. Поліна відсахнулася зовсім ледь помітно, але я побачила й одразу опустила очі.

— Пробач. Я не так сказала.

Вона чекала.

— Не питай Руслана. Ні про Соню, ні про те, що в них. Бо він відповість тобі, ти розкажеш мені, а я потім знову сидітиму й думатиму, що саме це означає.

Поліна повільно кивнула.

— Добре.

— Я хочу… — Я замовкла, бо сама ще не знала, чого хочу. Потім усе-таки договорила: — Хочу хоч трохи перестати чекати новин про нього.

Вона накрила мою руку своєю.

— Тоді сьогодні без новин.

Наступні два дні я майже не бувала біля лавок.

Не давала собі урочистих обіцянок і не вирішувала почати нове життя з понеділка. Просто одного вечора пішла з Катею до магазину, а потім ми довго сиділи в маленькому сквері неподалік. Наступного допомагала мамі по відеозв’язку розібратися з документами, які вона залишила вдома.

Потрібна папка знайшлася в нижній шухляді комода. Щоб дістати її, довелося витягти цілу купу речей, про існування яких я вже забула.

Серед них був старий блокнот.

Я сіла просто на підлогу й почала гортати сторінки. Списки, уривки пісень, якісь плани, намальовані на полях обличчя. На одній сторінці ми з Поліною записали, що обов’язково зробимо влітку.

Танці.

Ранкові пробіжки.

Кіно просто неба.

Навчитися готувати щось складніше за яєчню.

Останнє я могла б уже викреслити, але чомусь не стала.

Провела пальцем по її почерку й сфотографувала сторінку.

«Ми взагалі збираємося виконувати?»

Поліна відповіла майже відразу.

«Пробіжки пропоную переглянути».

Я засміялася.

За годину ми вже шукали заняття танцями, на яке можна прийти разово. Поліна надсилала варіанти, я сперечалася через час і відстань, а потім ми нарешті вибрали один.

Уперше за кілька днів у мене з’явився план, який не залежав від того, чи прийде ввечері Єгор.

Я навіть відчула гордість.

Невелику, обережну, але свою.

Після заняття боліло все.

Я не знала, що в мене стільки м’язів, здатних одночасно нагадувати про своє існування. Поліна йшла поруч зі мною до зупинки й стверджувала, що викладачка приховала частину рухів, поки ми моргали.

— Інакше я не розумію, звідки вони взялися.

— Ти ж сама обрала.

— Не треба використовувати мої рішення проти мене.

Ми купили води, сіли на лавку й якийсь час просто пили, дивлячись перед собою.

Потім Поліна почала сміятися.

— Пам’ятаєш своє обличчя, коли вона сказала повторити без музики?

— На жаль, я його не бачила.

— Я бачила. Ти подумки вже повертала гроші.

Я штовхнула її плечем, вона мало не розлила воду, і ми засміялися ще сильніше.

Дорогою додому я слухала інші пісні.

Не тому, що заборонила собі ту саму. Просто сьогодні хотілося чогось швидшого, під що можна йти й не думати.

Увечері написав Руслан.