Глава 20. Поруч із нею

Наступного дня я залишилася вдома.

Руслан написав близько сьомої, запитав, чи виходжу, а я відповіла, що хочу трохи відпочити. Він одразу поцікавився, чи досі болить голова. Я сказала, що вже минуло, й поклала телефон на кухонний стіл.

Більше нічого пояснювати не довелося.

Я приготувала вечерю, помила посуд, навіть протерла підвіконня, до якого раніше ніяк не доходили руки. У цих простих справах було щось заспокійливе: якщо забруднилася чашка, її можна вимити. Якщо на столі крихти — зібрати. Не треба по кілька разів повертатися до зробленого й думати, чи справді ти бачила те, що бачила.

Телефон лежав поруч, екраном догори.

Я помічала кожне сповіщення.

Від Єгора нічого не було.

Увечері ми довго говорили з мамою. Вона показувала куплену сорочку й намагалася пояснити її справжній колір, який камера вперто змінювала. Я усміхалася, радила, яку краще залишити, а потім слухала про їхню прогулянку й ловила себе на тому, що хочу попросити її ще не завершувати розмову.

— Ти сьогодні тиха, — сказала мама.

— Просто вдома весь день. Навіть розповісти нічого.

Вона уважніше придивилася до мене.

— Посварилася з кимось?

Я опустила очі на край столу.

— Ні.

Мабуть, це навіть було правдою. Для сварки потрібні слова, а між нами останнім часом їх майже не залишилося.

Після дзвінка я набрала Поліну.

Вона відповіла з рушником на голові й одразу перестала щось шукати у своїй косметичці.

— Що сталося?

— Чому відразу сталося?

Поліна трохи нахилила голову.

— Добре. Розказуй, як нічого не сталося.

Я спробувала всміхнутися, але вийшло погано.

Розповіла про вчорашній вечір. Про те, як чекала його повернення, як він привітався й відразу відвернувся, як різко відповів на звичайний жарт. Потім показала останні повідомлення.

Поліна прочитала й деякий час мовчала.

— Може, у нього справді був поганий день, — сказала нарешті. — Але ти ж не можеш сама за нього все пояснити.

— Він написав, що не сердиться.

— Тоді не питай ще раз.

Я кивнула.

Хотілося сказати, що й не збиралася, але ми обидві знали: якби він зараз написав, я відповіла б одразу.

— Завтра приїду, — сказала Поліна. — Посидимо, потім погуляємо.

— Ти ж тільки була.

— І що?

Я засміялася. Тими самими словами сьогодні відповідала мама.

— Добре. Приїжджай.

До наступного вечора я встигла придумати Єгорові кілька виправдань.

Він утомився після дороги. Посварився з дядьком. Не знав, як поводитися після поцілунку. Може, взагалі був не з тих, хто любить показувати щось особисте при друзях.

Остання думка здавалася найпереконливішою, поки я не згадувала, що й у повідомленнях він відповів так само холодно.

Тоді доводилося починати спочатку.

Поліна приїхала після обіду. Ми сходили до магазину, приготували салат і довго вибирали фотографію для її сторінки. Вона знаходила недолік у кожній, аж поки я не відібрала телефон.

— Оця.

— У мене тут дивна усмішка.

— У тебе тут твоє обличчя.

— Саме це мене й турбує.

Я засміялася, і на якийсь час усе стало простіше.

Близько сьомої їй написав Руслан.

Я зрозуміла це з того, як змінився її погляд. Ще мить тому вона сперечалася зі мною через фотографію, а тепер дивилася в телефон і мимоволі всміхалася.

— Уже збираються, — сказала вона.

Я кивнула й підвелася.

— Тоді ходімо.

Поліна затримала на мені погляд.

— Хочеш?

— Так.

Я й справді хотіла. Скучила за Катею, за хлопцями, за вечорами, коли можна було сміятися й не перевіряти подумки кожне сказане слово. Не хотілося ще раз залишатися біля вікна й прислухатися, чи не долинають знизу знайомі голоси.

Поки взувалася, згадала його «не шукай у всьому причину».

Добре. Спробую.

Руслан зустрів нас біля доріжки.

Привітався зі мною, потім подивився на Поліну й усміхнувся так, що вона відразу опустила очі, поправляючи ремінець сумки.

Я перевела погляд з одного на іншу.

— Ви можете привітатися словами.

— Привіт, Лізо, — слухняно сказав Руслан.

— Дуже добре. Тепер із нею.

Поліна штовхнула мене плечем, а я засміялася й пішла до лавок.

Там уже були Катя, Олена, Мос і Морква. Кір стояв трохи осторонь із телефоном. Хтось приніс печиво, хтось воду, на спинці лавки лежала чужа кофта.

Усе виглядало звично.

Я сіла поруч із Катею, відразу втрапила в середину історії про її знайому й попросила почати з того місця, де ще можна щось зрозуміти.

— Не допоможе, — попередив Морква. — Я від початку слухаю.

— Бо перебиваєш, — відповіла Катя.

Я усміхнулася й посунула сумку під ноги.

Перші пів години минули легко. Руслан жартував, Поліна сперечалася з ним через якусь пісню, Олена показувала мені фотографії. Я майже перестала думати, хто ще має прийти.

А потім вона підняла голову й помахала комусь за моєю спиною.

Я обернулася.

Єгор ішов із Сонею.

Спочатку я побачила його обличчя й відчула знайомий короткий поштовх радості. Навіть трохи випросталася, ще не встигнувши нічого вирішити.

Потім опустила погляд.

Вони трималися за руки.

Я кліпнула.

Подивилася ще раз — уже прямо на їхні руки, ніби могла помилитися, не так побачити здалеку. Соня переступила через нерівність на доріжці, він трохи сповільнився, чекаючи її, і їхні пальці залишилися переплетеними.

У грудях різко кольнуло.

Я мимоволі притиснула лікоть до боку й завмерла. Біль був такий справжній, несподіваний, що на мить я злякалася вже його самого.

Спробувала вдихнути, але повітря ніби зупинилося десь під ребрами.

Я не знала, що так буває.

Думала, буде прикро. Ніяково. Що захочеться відвернутися, піти, поплакати пізніше в подушку.

А тут заболіло просто зараз, серед звичайного вечора, поки Катя ще щось говорила поруч, а в мене на колінах лежав її телефон із відкритою фотографією.