Глава 19. Після

Наступного ранку я прокинулася раніше за будильник.

Я навіть не пам’ятала, навіщо його поставила: нікуди не треба було поспішати, батьки зазвичай телефонували пізніше, а в холодильнику залишався готовий сніданок. Проте лежати вже не хотілося.

Кілька секунд дивилася на стелю, а потім усе згадала.

Його запитання біля під’їзду. Те, як він чекав відповіді. Як усміхнувся після.

Я перевернулася на бік і притиснула до себе подушку, не вміючи стримати власної усмішки.

Уночі ми з Поліною проговорили майже годину. Спочатку вона уважно слухала, кілька разів перепитала, чи я справді сама цього хотіла, а потім теж усміхалася в слухавку — я чула це навіть без відео.

Перед сном сказала:

— Тільки не проживи тепер за одну ніч усе ваше життя наперед.

Я обурилася.

А тепер лежала й думала, як ми привітаємося ввечері.

Чи сяде він поруч? Чи усміхнеться так само? Чи треба буде якось поводитися при хлопцях, наче нічого особливого не сталося?

До цього місця його уявна усмішка вже була настільки виразною, що я сховала обличчя в подушку.

Поліна знала мене надто добре.

Єгор написав ближче до обіду.

Я саме стояла біля плити, і від вібрації телефона відразу обернулася, хоча мені цілком могла писати мама.

«На пару днів поїду з дядьком. Сьогодні не прийду».

Я перечитала повідомлення.

Спочатку розчарувалася. Увесь ранок уже непомітно підлаштувався під вечір, якого, виявляється, не буде.

А потім помітила інше.

Він попередив мене.

Не просто зник, не передав щось через Руслана. Написав сам.

Я зменшила вогонь і взяла телефон обома руками.

«Добре. Гарної дороги».

Подумала й додала:

«Надовго?»

«Думаю, до п’ятниці».

Я подивилася на календар, хоча й так знала, який сьогодні день.

Два дні.

«Тоді до п’ятниці».

Він прочитав майже відразу, але більше нічого не написав.

Це мене не засмутило. Він збирався, їхав, мав якісь свої справи. До того ж тепер його відсутність була зрозумілою, і від цього чекати здавалося зовсім нескладно.

Я повернулася до плити й зрозуміла, що яєчня вже давно вимагала моєї уваги.

Першого дня без нього мені було легко.

Я гуляла з Катею, зайшла по продукти, ввечері сиділа з хлопцями біля лавок і сміялася з Моркви, який намагався переконати всіх, що може тиждень прожити без телефона.

— Почни з десяти хвилин, — запропонував Кір.

— Не применшуй моїх можливостей.

За три хвилини Морква перевірив сповіщення.

Я сфотографувала його й надіслала Поліні. Вона відповіла голосовим, у якому сміялася й попросила передати Русланові привіт.

— Вона сама може, — сказала я йому.

Руслан підняв очі від телефона.

— Уже передала.

Я примружилася.

Він усміхнувся й прибрав телефон у кишеню.

Мені було добре серед них. Час від часу я згадувала Єгора, але тепер це не заважало слухати розмову. Навпаки, десь усередині весь час залишалося щось тепле, своє, про що ніхто тут не знав.

Коли Мос запитав, де Біс, я ледь не відповіла першою.

Вчасно стрималася.

— Із дядьком поїхав, — сказав Кір.

Я опустила очі на склянку й усміхнулася.

Я вже знала.

Другого дня час почав тягнутися.

До обіду я двічі заходила в його повідомлення. Один раз — справді хотіла перевірити, до якого дня він поїхав, хоча чудово пам’ятала. Другого — вже без пояснення.

Написати першою було можна.

Ми спілкувалися, він сам шукав розмови, провів мене додому. Поцілував.

Я довго дивилася на останнє «до п’ятниці», потім набрала:

«Як поїздка?»

Надіслала й відразу відклала телефон.

За хвилину взяла знову.

Відповідь прийшла майже за годину.

«Нормально. Багато їздимо».

Я всміхнулася.

«Тоді не заважатиму».

Коли повідомлення вже пішло, воно раптом здалося невдалим. Наче я образилася або хотіла, щоб він почав переконувати мене, що я не заважаю.

Я нічого такого не мала на увазі.

Принаймні намагалася не мати.

Єгор прочитав і не відповів.

Я трохи почекала, потім пішла розвішувати білизну. Пізніше зателефонувала Поліні, послухала про її день, розповіла про мамині фотографії з прогулянки.

Про коротке листування не згадала.

Не було чого обговорювати. Людина поїхала на два дні, а я вже збиралася розбирати кожне її слово так, ніби за ним обов’язково щось приховане.

Увечері ввімкнула нашу пісню.

Подумки назвала її саме так — і навіть не стала себе виправляти.

У п’ятницю я почала збиратися надто рано.

Помітила це сама, коли глянула на час і зрозуміла, що до виходу ще майже дві години, а волосся вже висушене й на ліжку лежать дві футболки.

Я подивилася на них, потім узяла третю — звичайну, у якій ходила постійно.

Не хотілося, щоб він одразу все побачив.

Хоча що саме «все», я не могла б пояснити. Що чекала? Що пам’ятала? Що за ці два дні кілька разів поверталася подумки до його усмішки біля під’їзду?

Мабуть, саме це.

Близько сьомої написав Руслан:

«Виходиш?»

«Так. А ви вже там?»

«Я й Мос. Кір підтягується. Єгор повернувся, теж буде».

Я затримала погляд на останньому реченні.

Повернувся.

Хотілося, щоб про це він написав сам. Але, можливо, тільки приїхав. Або вирішив, що побачимося й так.

Я взяла сумку, перевірила ключі й вийшла.

Дорогою придумувала, що скажу.

«Як поїздка?» — уже питала.

«Привіт, мандрівнику» — звучало так, ніби я дуже старалася.

Звичайне «привіт» знову виявилося найскладнішим словом у моєму житті.

Він уже був біля лавок.

Стояв із Мосом, щось показував у телефоні. Побачивши мене, підняв голову.

Я усміхнулася раніше, ніж устигла вирішити, наскільки можна.

— Привіт.

— Привіт, — відповів Єгор.