Глава 18. Цього разу

Наступні кілька днів минули так непомітно, що я перестала рахувати, скільки залишилося до повернення батьків.

Уранці ми телефонували, мама розповідала щось про місто, тато — про роботу, а я стояла на кухні з чашкою й ловила себе на тому, що маю чим поділитися. Раніше у відповідь на «що нового?» переважно знизувала плечима. Тепер згадувала Катю, Морквину чергову невдалу витівку, розповідала про Поліну й дуже старалася не всміхатися, коли мама запитувала, як там Руслан.

Поліна писала мені щодня.

Іноді про свої справи, іноді надсилала щось смішне, а часом починала з такого обережного «слухай», що я вже знала, чиє ім’я буде в наступному реченні.

Мені подобалося слухати її. Подобалося, що вона тепер теж має тут когось, заради кого хочеться перевіряти телефон.

Про Єгора я розповідала менше.

Не тому, що вирішила щось приховувати. Просто боялася сказати вголос більше, ніж насправді було, й злякати цим те хороше, що тільки починало складатися.

Ми спілкувалися.

Ось так просто.

Він більше не називав мене дитсадком, не намагався зачепити при всіх і не перетворював кожну розмову на змагання. Іноді жартував, я відповідала, але тепер після цього можна було сміятися разом.

Виявилося, до такого звикаєш дуже швидко.

Одного вечора я прийшла, коли всі вже сиділи біля лавок.

Морква саме розповідав історію, у якій із кожним новим реченням ставав дедалі героїчнішим. Я привіталася, озирнулася, шукаючи місце, і Єгор мовчки прибрав свою куртку з лавки.

— Тут вільно.

Я сіла.

Ніхто не звернув уваги. Мос перебив Моркву, Катя засміялася, Руслан показував Кірові щось у телефоні.

А я ще хвилину відчувала себе людиною, яка щойно отримала дуже особисте запрошення, хоча мені просто звільнили місце.

Пізніше Єгор простягнув мені закриту пляшку соку.

Гранатового.

Я подивилася на етикетку.

— Ти ж цей п’єш? — запитав він.

— Так.

— У магазині був.

Він повернувся до розмови з Мосом, ніби більше й пояснювати нічого, а я сиділа з пляшкою в руках і згадувала, чи казала йому колись, що це мій улюблений.

Мабуть, чув.

Мабуть, запам’ятав.

Я відкрутила кришку й зробила ковток, ховаючи за пляшкою усмішку.

Наступного дня він написав сам.

«Знайшла ту книжку, про яку говорила?»

Я лежала на підлозі біля шафи й саме діставала закочену під неї гумку для волосся. Побачивши повідомлення, забула і про гумку, і про те, що одна рука досі затиснута між підлогою та нижньою полицею.

Про книжку я згадала побіжно. Навіть не була впевнена, що він слухав: поруч сперечалися хлопці, а Єгор саме відповідав комусь у телефоні.

«Ще ні. Мабуть, залишилася в коробках».

«Тоді як знайдеш — скажеш, чи варто читати».

Я вибралася з-під шафи й сіла на підлозі.

«Ти покладаєшся на мій літературний смак?»

«Поки що ризикну».

Я засміялася.

Ми переписувалися недовго. Кілька повідомлень, жарт, ще одне запитання. Але потім я пішла шукати книжку з таким завзяттям, ніби вона терміново знадобилася мені самій.

Увечері Поліна запитала, чому я така задоволена.

— Знайшла те, що шукала.

— Книжку?

Я кивнула.

Вона трохи примружилася в камеру, але цього разу дозволила мені залишитися при власному поясненні.

Соня за ці дні не приходила.

Я не запитувала про неї, але помічала відсутність так само, як раніше помічала відсутність Єгора. Часом соромилася полегшення, яке відчувала через це. Потім нагадувала собі, що нічого поганого їй не бажаю.

Просто поруч із ним мені було легше, коли не доводилося весь час повертатися до того вечора біля багаття.

Єгор теж не згадував її.

Зате одного разу, коли ми з Катею повернулися з магазину, запитав, куди я поділа браслет.

Я машинально подивилася на зап’ясток.

— Удома залишила. Застібка розійшлася.

Він кивнув.

На цьому все.

А я пам’ятала це запитання до самого сну.

Виявляється, можна було помітити навіть те, чого сьогодні на мені немає.

Того вечора я сміялася так сильно, що в мене заболів живіт.

Морква намагався пояснити правила якоїсь гри, Кір навмисно ставив безглузді запитання, а Руслан серйозно записував відповіді в телефон, заявляючи, що без письмового документа нічого не визнає.

Єгор сидів поруч зі мною, сперши лікті на коліна.

Коли Морква втретє змінив умови, ми одночасно повернулися одне до одного.

І засміялися.

Просто тому, що подумали про те саме.

Я ще всміхалася, коли помітила, що він уже не дивиться на хлопців.

Дивиться на мене.

Від цього сміх поступово стих, хоча усмішка залишилася. Я не знала, куди подіти очі, й водночас не хотіла відвертатися першою.

— Що? — запитала тихо.

Він ледь похитав головою.

— Нічого.

На секунду мені здалося, що він хоче сказати ще щось. Але Руслан покликав його, і Єгор повернувся до компанії.

Я опустила погляд на свої руки.

Усе навколо залишилося таким самим, тільки сидіти спокійно раптом стало складніше.

До одинадцятої залишалося двадцять хвилин, коли я почала збиратися.

Руслан саме розмовляв по телефону. Побачивши, що я підвелася, показав пальцем: одну хвилину.

Я кивнула й закинула сумку на плече.

— Я проведу, — сказав Єгор.

Я повернулася до нього.

Він уже стояв, тримаючи куртку в руці.

Руслан прикрив телефон долонею й подивився спочатку на нього, потім на мене.

— Усе добре, — сказала я.

Мені було трохи ніяково від того, як уважно він дивився. Але Руслан тільки кивнув.

— Напиши, як зайдеш.

— Знаю.

Ми попрощалися й пішли.

Дорога була коротка. Я знала кожен її поворот, нерівність біля бордюру, ліхтар, який іноді блимав. Стільки разів проходила тут, що могла б дістатися додому, думаючи зовсім про інше.