Глава 17. Ще трохи побудь

Інна приїхала по Поліну після обіду.

Ми до останнього вдавали, що часу ще багато. Поснідали, прибрали кухню, потім сіли на ліжку подивитися одне коротке відео й отямилися лише тоді, коли задзвонив телефон.

— Я внизу, дівчата.

Поліна подивилася на свою сумку, біля якої досі лежала половина речей.

— Зараз спускаємося.

Я мовчки підняла з підлоги її кофту.

— Нічого не кажи, — попередила вона.

— Я допомагаю.

— У тебе допомога з виразом обличчя.

Ми квапливо запхали речі в сумку, двічі перевірили зарядку й мало не забули зубну щітку. Уже в коридорі Поліна зупинилася, повернулася до мене й поправила пасмо волосся, яке вибилося з мого хвоста.

— Ти сьогодні підеш гуляти?

Я знизала плечима.

— Не знаю.

Вона кивнула, ніби саме такої відповіді й чекала.

— Напиши потім.

— Напишу.

— Справді напиши. Не так, як після клубу.

Я всміхнулася й обійняла її. Хотілося попросити залишитися ще на день, хоча Інна вже чекала, сумка була зібрана, а ми й без того провели разом більше часу, ніж планували.

— Приїжджай ще, — сказала я їй у плече.

— Спробуй тепер мене не пустити.

Внизу Інна відчинила багажник, подивилася на нашу сумку й поцікавилася, чи не забрала Поліна щось із меблів. Ми посміялися, я допомогла їй сісти, а потім ще трохи постояла на тротуарі, проводжаючи машину поглядом.

Коли повернулася до квартири, першим помітила порожній стілець.

Два дні там висіла Полінина кофта. Я кілька разів прибирала її, Поліна знову клала на те саме місце, і зрештою я здалася.

Тепер стілець був акуратний.

Чомусь це зовсім не тішило.

Я не збиралася чекати повідомлення.

Навмисно залишила телефон на кухні, поки міняла постіль. Потім забрала його тільки для того, щоб увімкнути музику, але побачила знайому обкладинку й вибрала інший список.

До вчорашньої пісні я ще не була готова.

Зате до вчорашнього вечора думки поверталися самі. Соніна долоня на його обличчі. Різка тиша після поцілунку. Єгор, який щось сказав їй, але я не розчула.

Я кілька разів ловила себе на бажанні написати Русланові якесь невинне запитання. Хто така Соня? Давно вони знайомі? Вона теж живе тут?

Щоразу зупинялася.

Поліну сама попросила не розпитувати. Влаштовувати розвідку через Руслана тепер було б щонайменше дивно.

Від нього повідомлення прийшло близько четвертої.

«Як минуло повернення сестри законній власниці?»

Я усміхнулася.

«Без опору. Але одна її шкарпетка залишилася в заручниках».

«Серйозний привід повернутися».

Я трохи подумала й написала:

«Ти можеш уже сам їй повідомити. Прямий зв’язок налагоджений».

Він відповів не відразу.

«Дуже дотепна».

Я вперше за день засміялася вголос.

Потім Руслан написав, що сьогодні затримається: треба допомогти батькові, але до дев’ятої має звільнитися. Запитав, чи я прийду.

«Можливо», — відповіла я.

До шостої стало зрозуміло, що ще кілька годин у квартирі я проведу, переходячи від вікна до холодильника й назад. Тому вдягла джинси, взяла легку кофту та вирішила сходити по хліб. А потім, якщо захочеться, посидіти надворі.

Для цього не обов’язково було чекати всіх.

Єгора я побачила раніше, ніж він мене.

Він сидів на лавці, поставивши одну ногу на нижню перекладину, і тримав гітару на коліні. Чохол лежав поруч. Єгор кілька разів повторив короткий уривок, зупинився, змінив положення пальців і почав знову.

Я сповільнила крок.

Можна було пройти іншою доріжкою. До магазину так навіть ближче.

Поки я думала, він підняв голову.

— Привіт.

Тепер удавати, що не помітила, було б зовсім безглуздо.

— Привіт.

Я підійшла ближче, але залишилася стояти.

— Ти сьогодні рано.

— Ти теж.

Я показала пакет із хлібом.

— По справі.

Він усміхнувся й прибрав чохол, звільняючи місце.

— Сядеш?

Я подивилася на лавку. Учора вдома мені здавалося, що після всього вже не зможу сидіти поруч із ним спокійно. А тепер він просто посунув речі й чекав, не додаючи нічого такого, через що можна було б образитися та піти.

Я сіла, залишивши між нами трохи місця.

— Що граєш?

Він назвав пісню. Назва нічого мені не сказала.

— Не знаю такої.

— Я поки теж не дуже.

І провів пальцями по струнах, знову збившись на тому самому місці.

Я мимоволі всміхнулася.

— Не так легко, як учора виглядало?

— Учора я грав те, що вмію.

Він сказав це й глянув на мене.

Я опустила очі на пакет.

Кілька секунд було чути тільки листя над нами й голоси дітей за парканом садка.

— Соня вчора… — почав він і замовк.

Я напружилася, хоча дуже хотіла вдати байдужість.

Єгор поклав долоню на струни.

— Я не знав, що вона так зробить.

Я дивилася на вузлик пакета, який сама ж надто туго зав’язала.

— Мені не треба пояснювати.

Він помовчав.

— Можливо.

Я підняла голову.

— Ми давно знайомі, — сказав він. — Але зараз не зустрічаємося.

Від слова «зараз» десь усередині ворухнулося нове запитання. Раніше зустрічалися? Можуть знову?

Я не поставила жодного.

— Я не питала.

— Знаю.

Він не усміхався. Не дивився так, ніби спіймав мене на чомусь. Просто сказав — і залишив мені можливість нічого не відповідати.

Я кивнула й повільно розправила край пакета на колінах.

Мені стало легше. Хотілося приховати це навіть від себе, але плечі вже трохи опустилися, а дихати стало вільніше.

Єгор знову торкнувся струн.

Цього разу я була вдячна йому за музику.

Він повторив той самий уривок ще двічі. На третій нарешті зіграв без зупинки й одразу подивився на власну руку, ніби не зовсім їй повірив.

— О, — сказала я. — Вийшло.