Глава 16. Уже не просто пісня

Поліна забрала в мене пляшку, закрутила кришку й поставила біля лавки.

— Ходімо додому, — сказала тихо.

Я одразу похитала головою.

— Ще рано.

Не знаю, навіщо заперечила. Сидіти тут більше не хотілося, але підвестися саме зараз означало наче показати всім те, що я так старанно намагалася приховати.

Поліна не стала переконувати.

Дістала телефон, подивилася на час і повернулася до Руслана.

— Ми, мабуть, уже підемо. Завтра мама зранку приїде, а я ще речі навіть не складала.

Я глянула на неї. Інна мала забрати її ближче до обіду.

Поліна спокійно прибирала телефон у сумку.

— Я вас проведу, — відразу сказав Руслан, підводячись.

— Сьогодні самі. Хочемо ще трохи побалакати дорогою.

Він затримав на ній погляд, потім подивився на мене.

Я спробувала всміхнутися.

— Тут же близько.

Руслан не відповів одразу. Здавалося, зараз почне наполягати, і я вже готувалася повторити, що все добре, але він тільки кивнув.

— Напишіть, як зайдете.

— Напишемо, — пообіцяла Поліна.

Вона встала першою, підняла мою сумку й простягнула мені. Звичайний рух, без поспіху, наче ми справді просто вирішили закінчити вечір трохи раніше.

Я була їй за це страшенно вдячна.

Ми попрощалися з усіма. Катя махнула рукою, Олена запропонувала завтра переслати фотографії, Морква щось сказав про залишений зефір.

Я відповідала, навіть усміхалася, але обличчя ніби погано слухалося.

— На добраніч, — почувся Єгорів голос.

Я не подивилася на нього.

— На добраніч.

Поліна взяла мене під руку, і ми пішли.

Я дуже старалася не пришвидшувати крок, поки ще могла чути за спиною голоси. Дивилася на доріжку, переступала через маленькі гілочки й рахувала подумки до того місця, де дерева нарешті сховають нас від багаття.

Раз, два, три…

Лише за поворотом змогла нормально видихнути.

Поліна нічого не сказала. Просто притиснула мою руку трохи міцніше.

Додому ми йшли мовчки.

Після голосів біля вогню ця тиша мала б здаватися незручною, але поруч із Поліною не треба було негайно щось пояснювати. Вона не заглядала в обличчя, не питала, чому я так реагую, і не намагалася розсмішити.

Біля переходу я все-таки озвалася:

— Ти ж хотіла ще побути.

— Завтра побуду.

— Із Русланом…

— Лізо.

Я замовкла.

Вона подивилася на мене без докору, але так твердо, що я не знайшла, чим заперечити.

— Я хотіла піти з тобою.

Я кивнула й відвернулася до дороги, бо від цих слів чомусь стало важче стримувати сльози.

Плакати я не збиралася. Нічого ж не сталося. Принаймні нічого такого, через що я мала право поводитися так, ніби мене зрадили.

Єгор мені нічого не обіцяв.

Власне, саме ця думка й боліла найбільше.

У квартирі Поліна відразу ввімкнула чайник.

Я зняла взуття, повісила кофту й залишилася стояти в коридорі. Волосся пахло димом. Я взяла пасмо, піднесла ближче й раптом знову побачила багаття, гітару в Єгорових руках, Соню поруч.

Відпустила волосся.

— Лізо, чашки де?

Я зайшла на кухню й відчинила шафку.

— Тут.

Поліна дістала дві, знайшла чай і посунула до мене цукор.

— Тобі скільки?

— Не хочу.

Вона прибрала цукор, не уточнюючи, чи я маю на увазі чай, чи взагалі все на світі.

Телефон завібрував у її руці. Вона прочитала повідомлення, швидко відповіла й поклала його екраном донизу.

— Руслан питає, чи зайшли.

— Напиши, що так.

— Уже.

Я сіла на стілець і підібрала під себе одну ногу. На столі залишилася крихта від ранкового хліба. Я змахнула її пальцем, потім помітила ще одну.

Поліна залила чай, поставила чашки й сіла навпроти.

Деякий час ми просто мовчали. Я дивилася, як над водою піднімається пара, і намагалася придумати щось нормальне. Наприклад, що вогнище було гарне. Або що Морквині страшилки насправді зовсім не страшні.

— Дурна я, — сказала натомість.

Поліна повільно похитала головою.

— Ні.

— Ти навіть не знаєш, про що я.

— Здогадуюся.

Я всміхнулася, але усмішка відразу зникла.

— Він же мені нічого не обіцяв.

— Я знаю.

— І я нічого не мала собі придумувати.

— А що ти придумала?

Я підняла на неї очі.

Питання було простим. Відповіді не знаходилося.

Що саме? Що посилання на пісню означає більше, ніж посилання? Що він пам’ятає про мене, коли мене немає поруч? Що вибрав цю музику не випадково?

Я обхопила чашку долонями, хоча вона ще була надто гаряча.

— Не знаю. Щось.

Поліна почекала.

— Коли він написав… — Я замовкла й спробувала почати ще раз. — Я весь час думаю, чому він це зробив. Чому запитав, чи доїхала. Що хотів написати, коли ті крапки з’являлися. Чому надсилає саме ці пісні.

— А сьогодні?

Я подивилася у вікно.

У темному склі відбивалася наша кухня: дві чашки, світла голова Поліни, я навпроти. Зовсім звичайний вечір, якщо дивитися збоку.

— Сьогодні я зраділа, коли він прийшов.

Голос вийшов тихий.

— Я бачила, — відповіла вона.

Я кивнула. Звісно, бачила.

— А потім побачила Соню й одразу… — Я безпорадно повела рукою. — Вона ще нічого не зробила, просто йшла поруч, а мені вже не подобалося. Уявляєш, як це гидко?

— Ти їй щось сказала?

— Ні.

— Образила?

— Ні, але подумала.

— Лізо, ти ревнувала.

Я опустила голову.

Ось воно. Слово, яке весь вечір стояло десь поруч, а я обходила його, вигадуючи інші пояснення.

— Так, — сказала я після паузи. — Ревнувала.

Поліна не всміхнулася переможно й не сказала, що давно все зрозуміла. Просто слухала, і від цього мені захотілося договорити.

— Я дивилася, як вона біля нього стоїть, і думала, що вона його знає давно. Знає, як він грає, що любить, про що з ним говорити. А я… Я навіть не знала, що він уміє грати на гітарі.