Глава 15. Знайома мелодія

Другого дня Поліна прокинулася раніше за мене й вирішила, що це дає їй право командувати.

— Підйом. Я голодна.

Я міцніше притиснула до себе подушку.

— На кухні є їжа.

— Я в гостях.

— Саме тому поводься чемно.

Вона трохи помовчала, а потім обережно потягнула ковдру.

— Лізонько, люба, найкраща сестро у світі…

— Що ти хочеш?

— Щоб ти встала й допомогла знайти сковорідку.

Я розплющила очі.

Поліна стояла біля ліжка з двома яйцями в руках.

— Ти навіщо їх сюди принесла?

— Щоб ти розуміла серйозність ситуації.

Я засміялася, і спати вже не хотілося.

На кухні виявилося, що вона встигла дістати тарілки, сир, помідори й хліб, але пошуки сковорідки чомусь зупинили весь процес. Я показала потрібну шафку, поставила чайник, і ми взялися готувати, час від часу заважаючи одна одній біля плити.

Після сніданку Поліна мила посуд, а я витирала. Домашні справи вдвох закінчувалися швидше, хоча розмовляли ми значно більше, ніж працювали.

— Тобі Руслан не писав? — запитала вона, передаючи мені чашку.

Я повільно повернула голову.

— А що?

— Питаю, чи збираються сьогодні.

— Звісно.

— Що «звісно»?

— Саме це ти й питаєш.

Вона бризнула на мене водою.

Я відступила, притиснувши рушник до грудей.

— Агресія тільки підтверджує мої підозри.

— Зараз підтвердить мокра футболка.

Я вирішила тимчасово не розвивати тему.

Але коли після обіду написав Руслан, першою це помітила Поліна.

Телефон лежав між нами на ліжку, де ми розглядали фотографії.

«Сьогодні біля старого майданчика. Буде вогнище. Одягайтеся тепліше».

Я прочитала вголос.

— Яке вогнище? — запитала Поліна.

— Зараз дізнаємося.

Наступне повідомлення прийшло раніше, ніж я встигла відповісти.

«Морква купив маршмелоу. Половину вже з’їв. Поспішайте».

Поліна засміялася.

— Напиши, щоб залишив нам.

Я простягнула їй телефон.

— Сама пиши. Ви вже знайомі.

Вона на мить завагалася, потім узяла його.

Я спостерігала, як вона щось набирає, стирає останнє слово й знову набирає.

— Це просто повідомлення про зефір, Полю.

— Я знаю.

Я відвернулася до шафи, щоб вона не бачила моєї усмішки.

Старий майданчик був трохи далі за наші лавки, на краю невеликої зеленої ділянки. Колись там, певно, щось будували або облаштовували, але тепер залишилися втоптана земля, кілька дерев’яних лав і кругле місце для багаття, обкладене камінням.

Коли ми прийшли, вогонь уже горів.

Невисокий, із тонкими язичками полум’я, які раз у раз ховалися між полінами. Поруч стояли вода, пакети з їжею й складені сухі гілки. У повітрі пахло димом, травою та чимось солодким.

— Встигли! — оголосив Морква, піднявши пакет із маршмелоу.

— Судячи з кількості, дивом, — відповіла Поліна.

Руслан озирнувся на її голос і відразу усміхнувся.

Я помітила це ще до того, як він устиг привітатися.

Він підвівся, забрав у нас пакет із соком і показав на вільне місце.

— Сідайте тут. Дим поки що в інший бік.

— «Поки що» звучить надійно, — сказала я.

— У нас узагалі все добре організовано.

Саме цієї миті Морква впустив маршмелоу на землю.

Ми мовчки подивилися на Руслана.

— Це окремий підрозділ, — пояснив він.

Поліна засміялася й сіла на лавку, залишивши мені місце поруч.

Хлопці передавали одне одному довгі шпажки, сперечалися, як правильно смажити, і давали стільки суперечливих порад, що я вирішила не слухати нікого.

Мій перший зефір почорнів з одного боку й залишився холодним з іншого.

Руслан подивився на результат.

— Авторська техніка?

— Контраст текстур.

Поліна мало не впустила свою шпажку від сміху.

— Дай сюди, — сказав він. — Покажу.

Він сів з іншого боку від неї й простягнув руку по мій невдалий зефір, але Поліна вже підняла свій.

— Спочатку мене врятуй. Цей зараз сповзе.

Руслан нахилився ближче, допомагаючи повернути шпажку.

— Не тримай просто у вогні. Трохи вище.

— Я так і робила.

— Звісно.

— Не віриш?

— Вірю. Просто вогонь не оцінив.

Вони засміялися, а я подивилася на власний почорнілий зефір і вирішила, що хвилину він ще почекає.

Я ніколи не бачила себе збоку, коли мені хтось подобався. Мабуть, і добре.

Зате тепер мала чудову нагоду спостерігати за Поліною.

Вона слухала Руслана трохи уважніше, ніж інших. Коли сміялася, спочатку дивилася на нього, ніби хотіла перевірити, чи йому теж весело. Поправляла волосся, яке вітер знову приносив їй на обличчя, і зовсім не помічала, що її маршмелоу вже почав небезпечно хилитися.

Руслан помічав.

Він вчасно підхопив шпажку, щось сказав їй тихо, і Поліна всміхнулася, опустивши очі.

Мені стало так добре від цієї дрібниці, що я теж усміхнулася своєму зефіру.

Вони справді були схожі. У тому, як легко говорили з людьми, як підхоплювали жарти, як могли одразу зробити місце поруч із собою затишним. Я ще в перший вечір подумала, що Руслан нагадує мені Поліну, а тепер дивилася на них разом і відчувала дивне задоволення, ніби дві частини мого життя нарешті знайшли спільну мову без моєї допомоги.

— Полю, — сказав Руслан, дістаючи телефон, — треба вирішити організаційне питання.

Вона повернулася до нього.

— Яке?

— Обмінятися номерами. Бо передавати повідомлення через твою сестру ненадійно.

Я обурено підняла голову.

— Перепрошую?

— Вона може не передати, — продовжив він із серйозним виглядом. — Або передати зі своїми коментарями.

— Коментарі безплатні.

— Оце й лякає.

Поліна засміялася й простягнула руку по його телефон.

— Давай. Налагодимо прямий зв’язок.

Вона вписала номер і повернула телефон, а за кілька секунд її власний завібрував.