Глава 14. Удвох веселіше

Уранці я прокинулася від запаху кави й Поліниного ліктя, який якимось дивом опинився на моїй подушці.

Уночі ми довго сперечалися, хто забрав більше ковдри. Тепер ковдра лежала на підлозі, а Поліна спала впоперек своєї половини ліжка, притиснувши до себе край моєї футболки. Я обережно звільнилася й трохи посунула її руку.

Вона насупилася, не розплющуючи очей.

— Ще п’ять хвилин.

— Я взагалі мовчу.

— Ти рухаєшся голосно.

Я тихенько засміялася, знайшла капці й вийшла з кімнати.

Інна сиділа на кухні з чашкою та телефоном. Побачивши мене, відсунула його й усміхнулася.

— Доброго ранку. Другу соню не вдалося підняти?

— Вона скаржиться на гучність моїх рухів.

— Знайома історія. Сідай, зараз поснідаємо.

Я дістала з шафки чашку. У цій кухні можна було нічого не запитувати: чай, цукор, тарілки — усе стояло на своїх місцях стільки, скільки я себе пам’ятала.

За кілька хвилин з’явилася Поліна. Волосся з одного боку стирчало, очі ще не зовсім відкрилися, але на мене вона вже дивилася з докором.

— Покинула.

— Ти просила п’ять хвилин.

— Це не означало, що треба йти їсти без мене.

Вона сіла поруч, поклала голову мені на плече й потягнулася по шматочок сиру.

Інна подивилася на нас поверх чашки.

— Ви о котрій заснули?

Ми з Поліною одночасно глянули одна на одну.

— Не дуже пізно, — відповіла вона.

— Зрозуміло.

Я опустила очі, приховуючи усмішку.

Снідали ми повільно. Інна розповідала про свої справи, Поліна скаржилася, що сьогодні знову обіцяє бути спекотно, а я думала, як добре було б не роз’їжджатися після сніданку. Попереду залишався цілий день, і повертатися самій у квартиру зовсім не хотілося.

Під столом Поліна легенько штовхнула мене коліном.

Я подивилася на неї. Вона ледь помітно кивнула в бік мами.

Змовниці з нас були так собі.

— Кажіть уже, — озвалася Інна.

Поліна відразу випросталася.

— Що?

— Те, про що ви зараз мовчки домовилися.

Я засміялася, а Поліна на мить удавано образилася, що її так легко розгадали.

— Мам, можна я тепер до Лізи поїду? На пару днів.

Інна перевела погляд на мене.

— А господиня запрошує?

— Дуже.

— Ми ж давно так нормально не були разом, — додала Поліна. — Учора тільки почали.

— Зрозуміло. Одного вечора для всіх важливих тем не вистачило.

— Навіть близько, — підтвердила я.

Інна зробила ковток кави й трохи подумала.

Ми чекали так старанно, що вона знову всміхнулася.

— Добре. На дві ночі.

Поліна підскочила зі стільця й обійняла її за плечі.

— Дякую!

— Тільки чашку не перекинь. І ще я не закінчила.

Вона одразу повернулася на місце.

— Ми слухаємо.

— Телефони заряджені, на дзвінки відповідаєте. Гуляти — до одинадцятої, як домовлено з Лізиними батьками. Якщо змінюєте плани, повідомляєте.

— Добре, — відповіли ми разом.

— І квартира після вашого відпочинку має залишитися придатною для життя.

— Ми ж дорослі відповідальні люди, — сказала Поліна.

Інна повільно подивилася на її скуйовджене волосся, потім на мене.

— Саме це мене й непокоїть.

Збиралася Поліна значно довше, ніж я напередодні.

До сумки по черзі потрапили футболки, шорти, косметичка, книжка, яку вона теж навряд чи відкриє, і ще одна кофта, бо «раптом знадобиться». Потім вона почала шукати зарядку, що весь час лежала на ліжку.

— Ти на два дні їдеш, — нагадала я.

— Я знаю.

— У мене є рушники.

Вона подивилася на рушник у своїх руках і поклала назад.

— Добре. Уже легше.

Поки Поліна складала речі, я дістала телефон. Учорашня пісня залишилася відкритою в плеєрі. Я натиснула відтворення, поклала телефон біля її косметички й узялася допомагати.

Знайомий початок тихо наповнив кімнату.

— О, ця, — сказала Поліна.

— Угу.

Вона щось наспівала собі під ніс, невпопад, і продовжила пакувати сумку.

Я теж не надала цьому особливого значення. Просто хороша пісня. Буває ж, що мелодія чіпляється й хочеться слухати її знову.

Коли вона закінчилася, я ввімкнула ще раз.

Інна завезла нас після обіду, допомогла підняти пакети й оглянула кухню з виглядом людини, яка перевіряє готовність літнього табору.

— Продукти є. Вода є. Розум у вас, сподіваюся, теж є.

— Один на двох, — відповіла Поліна.

— Тоді користуйтеся по черзі.

Ми засміялися, поцілували її на прощання й запевнили, що все буде чудово.

Щойно двері зачинилися, Поліна повернулася до мене.

— Ну що, господине?

Я розвела руки.

— Ласкаво прошу.

Вона урочисто пройшлася коридором, зазирнула на кухню, потім у мою кімнату й поклала сумку на ліжко.

— Тут я й житиму.

— Дуже добре. Бо решту квартири я тобі не пропонувала.

Речі ми розбирали під музику. Точніше, я намагалася звільнити для неї полицю, а Поліна приміряла мої сонцезахисні окуляри, знайшла стару кепку й почала зображати сувору відпочивальницю, якій не сподобався готель.

— Вид із вікна недостатньо морський.

— Доплата за море на кухні. Кран відчиниш.

— Обслуговування грубе. Запишу у відгуку.

Я кинула в неї складеною футболкою.

Потім ми готували макарони, сперечалися, скільки треба сиру, фотографували одна одну в невдалих ракурсах і погрожували зберегти ці знімки назавжди. У якийсь момент я зрозуміла, що за цілу годину жодного разу не подумала, чим себе зайняти.

Квартира стала іншою. Полінина сумка заважала пройти, на стільці висіла її кофта, у ванній уже стояла друга зубна щітка, і мені подобалося навіть те, що вона залишала речі не там, де я звикла.

Близько п’ятої написав Руслан.

«Як викрадена сестра?»

Я сфотографувала Поліну, яка намагалася намотати на виделку забагато макаронів.