Глава 13. По той бік міста

Інна зателефонувала наступного дня, коли я саме намагалася вирішити, чи можна вважати залишки вчорашнього пюре повноцінним обідом.

— Збирайся, мала. За годину заїду по тебе.

Я відсунула тарілку.

— Куди?

— До нас. Поліна вже другий день пояснює мені, що ти там зовсім здичавіла без її товариства.

— Нахабний наклеп.

— Можеш спростувати особисто. Залишишся на ніч, завтра побачимо, коли тебе повернути.

Я усміхнулася, ще не встигнувши відповісти.

— Приїду.

— Тоді візьми все потрібне. І мамі напиши, я вже з нею говорила.

Щойно ми завершили розмову, на екрані з’явилося повідомлення від Поліни.

«Не забудь піжаму. Мою більше не дам».

Я набрала:

«Ти ж сама мені її пропонувала».

«До того, як ти сказала, що я в ній схожа на штору».

Я засміялася й пішла діставати сумку.

Збиратися до Поліни було зовсім не те саме, що на вечірню прогулянку. Не треба було думати, як я виглядатиму, чи доречно вдягнулася, чи не забагато туші. Піжама, футболка на завтра, зубна щітка, зарядка. Я навіть поклала книжку, хоча чудово знала, що до неї навряд чи дійде черга.

Перед виходом перевірила вікна, плиту й кран на кухні. Потім повернулася перевірити плиту ще раз.

Здається, кілька днів самостійного життя починали перетворювати мене на маму.

Інна чекала біля будинку.

Я сіла в машину, поставила сумку в ноги й одразу помітила на задньому сидінні пакети з продуктами.

— Ми сьогодні гостей чекаємо?

— Тебе.

— Я стільки не з’їм.

Інна подивилася на мене й усміхнулася.

— Поліні це скажеш. Вона замовляла.

Дорогою ми говорили про батьків, про ремонт у нашому будинку, про якусь Іннину знайому, яку я пам’ятала лише тому, що в неї був величезний білий кіт. Я дивилася у вікно й поступово починала впізнавати вулиці.

Ось поворот, за яким ми з Поліною колись промокли до нитки. Магазин, куди забігали після школи. Зупинка, біля якої я завжди перевіряла кишені, бо боялася загубити ключі.

Мені здавалося, що минуло значно більше часу, ніж насправді.

— Скучила? — запитала Інна, помітивши, як я роздивляюся знайомі місця.

— Так.

Я трохи подумала й додала:

— Думала, тут усе буде якось інакше.

— За цей час?

— Знаю. Дурниця.

— Не дурниця.

Вона більше нічого не сказала, а я знову повернулася до вікна.

Наш старий район жив собі далі. На переході сперечалися дві жінки, біля кав’ярні стояли велосипеди, хтось виносив із магазину ящик із фруктами. Ніде не було видно, що я тут колись ходила щодня, потім поїхала й дуже через це страждала.

Від цієї думки стало трохи сумно, але ненадовго: Інна вже повертала у двір, а біля під’їзду стояла Поліна.

Вона побачила машину й замахала так, ніби я приїхала з іншої країни.

— Нарешті!

Поліна відчинила мої дверцята раніше, ніж я встигла відстебнути пасок.

— Можна хоча б вийти?

— Не впевнена. Я вже достатньо чекала.

Вона обійняла мене просто біля машини, потім забрала сумку й зазирнула всередину.

— Піжама є?

— Є. Книжка теж.

— Оптимістка.

— Дівчата, продукти самі до квартири не піднімуться, — нагадала Інна.

Ми слухняно розібрали пакети.

У Поліни вдома пахло так само, як завжди: кавою, чимось ванільним і свіжою білизною. У коридорі стояли її кросівки, один перевернутий, на тумбочці лежала гумка для волосся, а біля дзеркала досі висіла наша фотографія, на якій ми обидві примружувалися від сонця й виглядали нестерпно задоволеними собою.

Я поставила пакет на кухні й мимоволі торкнулася спинки знайомого стільця.

— Ну що? — запитала Поліна. — Огляд екскурсійний завершено?

— Перевіряю, чи нічого не змінилося.

— Я новий блиск купила. Ходімо покажу.

Звісно. Найважливіші зміни відбувалися саме там.

До обіду ми встигли розібрати її косметичку, посперечатися через одну пісню, приміряти футболку, яку вона замовила й тепер не могла вирішити, чи любить, і знайти під ліжком мій старий браслет.

— Я його шукала!

— Він сам до нас переїхав, — сказала Поліна.

Я застебнула браслет на руці й підняла зап’ясток до світла. Колись ми купили собі схожі, тільки різних кольорів. Полінин уже давно порвався, а мій, виявляється, весь цей час переховувався серед її речей.

Телефон завібрував, коли ми саме збиралися на кухню.

Руслан.

«Привіт, мала. Сьогодні виходиш?»

Я всміхнулася й почала відповідати.

«Сьогодні я в Поліни. Інна забрала з ночівлею».

Він прочитав майже відразу.

«А мене хто попередить, що сестру викрали?»

«Викрадачі годують. Я поки не скаржуся».

«Тоді вимагай десерт. І передавай привіт».

Поліна нахилилася до мене.

— Руслан?

Я кивнула й показала екран.

Вона прочитала, усміхнулася й забрала телефон.

— Гей!

— Зараз.

Кілька разів швидко натиснула на клавіатуру й повернула мені.

«Це Поліна. Сестра під наглядом, нагодована. Повернення обговорюється».

Я засміялася.

— Ти навіть не спитала.

— Ми родина.

Руслан відповів:

«Радий познайомитися. Дивіться, вона печиво без нагляду їсть».

— Знає тебе, — задоволено сказала Поліна.

Я вирвала телефон із її рук саме тоді, коли вона знову до нього потягнулася.

«Не об’єднуйтеся. Мені вистачає батьків».

У відповідь прийшов смайлик, а потім:

«Добре вам посидіти. Напишеш завтра».

Я поклала телефон у кишеню й пішла за Поліною на кухню.

Було приємно знати, що мене чекали у дворі. І так само приємно сьогодні нікуди не поспішати.

Після обіду ми вийшли прогулятися.

Інна попросила зайти по хліб, а ми, звісно, повернулися ще з морозивом і якимись дрібницями, без яких до походу в магазин прекрасно жили.

Біля школи зупинилися. Ворота були зачинені, на майданчику нікого не було, і я раптом пригадала останній навчальний день: шум у коридорі, чужі рюкзаки під ногами, своє нетерпіння швидше вибігти надвір.