Глава 12. Без прізвиськ

Наступного ранку я прокинулася від сонця, яке пробралося крізь нещільно затулені штори й влаштувалося просто на подушці. Якийсь час лежала, прислухаючись до знайомих звуків: унизу відчиняли магазин, поверхом вище пересували стілець, за вікном хтось гукав дитину. За ці дні я вже навчилася впізнавати наш двір на слух і тепер навіть не одразу згадала, як сильно не хотіла сюди переїжджати.

Телефон лежав на тумбочці. Я потягнулася до нього, подивилася час, прочитала мамине «Доброго ранку» й зупинилася на вчорашній фотографії.

Ми з дівчатами сміялися в камеру. Я трохи збільшила знімок, роздивилася Катю, Олену, себе, а потім закрила його, усміхаючись.

Про Єгора згадала вже на кухні.

Насипала чай у чашку — і раптом знову почула його вчорашнє «Вибач, Лізо». Пригадала, як він відводив очі, підбирав слова, як замовк після мого зізнання про перший поцілунок. Увечері я була надто схвильована, щоб помітити все відразу, а тепер окремі подробиці самі поверталися в пам’ять.

Мені стало легше після тієї розмови. Це я знала напевно. Але образа не зникла зовсім, і я ще не розуміла, як довго вона нагадуватиме про себе.

Я залила чай і сіла біля вікна. Унизу жінка неквапливо вигулювала собаку, двоє малюків ділили самокат. Звідси не було видно наших лавок — їх затуляв кут сусіднього будинку, — проте я вже добре уявляла, як вони виглядають у цей час: порожні, залиті сонцем, зовсім не схожі на місце, де щовечора всі говорять одночасно.

Захотілося піти туди. Просто посидіти з Катею, послухати хлопців, посміятися з чогось звичайного.

До вечора було ще далеко.

Я поснідала, зателефонувала мамі, завантажила прання й узялася читати. Цього разу навіть вдалося не повертатися до одного абзацу по кілька разів. Пізніше Поліна надіслала смішне відео, ми трохи побалакали, і день непомітно дійшов до обіду.

Повідомлення від Руслана прийшло, коли я розвішувала футболки.

«Сьогодні близько восьмої. Морква несе карти, морально готуйся».

Я всміхнулася й відповіла:

«Його теж попередь. Я програвати не люблю».

Тільки після цього подумала, що Єгор, мабуть, теж прийде.

Дивно: ще вчора я хвилювалася, що він знову скаже щось образливе, а сьогодні не знала, як поводитися, якщо він просто привітається. Усміхнутися? Відповісти спокійно? Чи не здаватиметься усмішка знаком, що я вже про все забула?

Я струснула мокру футболку трохи сильніше, ніж потрібно.

Він попросив вибачення. Я вислухала. Напевно, можна було дозволити собі поки що не знати, що буде далі.

Проте ввечері, коли я вже йшла знайомою доріжкою, це питання повернулося. Я кілька разів поправила ремінець сумки й сама над собою всміхнулася: звичайне «привіт» мало б підійти. Не треба готуватися до нього так, ніби від одного слова залежить увесь вечір.

За поворотом долинув Морквин голос:

— Якщо хтось узяв мої карти, краще зізнайтеся зараз.

— Ми ще навіть грати не почали, а ти вже звинувачуєш, — сказала Катя.

Я привіталася й сіла поруч із нею.

— У що граємо?

— Поки що в пошуки карт, — відповів Руслан. — Морква програє.

Морква дістав із сумки навушники, порожню обгортку, зарядний пристрій і нарешті колоду, яка весь цей час лежала в бічній кишені.

— Знайшов, — повідомив він так урочисто, ніби ми всі мали йому подякувати.

— Вражаюче, — сказав Кір.

Ми посунулися ближче, поставили сумки на землю й почали домовлятися про правила. Уже на цьому етапі виникла суперечка. Морква наполягав на якомусь особливому варіанті гри, про який чомусь знав тільки він, Катя відмовлялася приймати правила, що з’являються після роздачі, а Руслан сміявся й намагався всіх помирити.

Єгор підійшов, коли я саме витягувала з-під себе край кофти.

— Привіт.

Я підняла голову.

— Привіт.

От і все.

Нічого не гримнуло, ніхто не засміявся, і я не забула, як дихати. Він привітався з рештою та сів на вільне місце поруч із Кіром.

Мені навіть стало трохи образливо за всі ті зусилля, які я витратила на підготовку.

— Будеш? — Морква підняв колоду.

— Буду.

Карти роздали ще раз.

За пів години я зрозуміла дві речі: Руслан абсолютно не вміє приховувати хороші карти, а Морква вміє сперечатися навіть тоді, коли в нього їх уже немає.

— Це не рахується, — заявив він, дивлячись на стіл, роль якого виконувала вільна частина лавки.

— Чому? — запитала Катя.

— Бо ви змовилися.

— Звісно, — погодилася я. — У нас окрема група. «Як перемогти Моркву».

— Я так і знав.

Єгор тихо засміявся.

Я глянула на нього раніше, ніж устигла себе зупинити. Він дивився на карти, і в його обличчі не було нічого схожого на ту насмішку, яку я вже навчилася впізнавати. Просто усміхнувся на жарт.

Я повернулася до гри.

Мені залишалося дві карти, і я дуже старалася не дивитися на них щасливим поглядом. Руслан уже вибув і тепер стояв за Кіром, час від часу даючи поради, яких ніхто не просив.

— Русе, відійди, — сказала Катя. — Ти йому обличчям підказуєш.

— У мене звичайне обличчя.

— Саме тому.

Коли гра закінчилася, Морква довго пояснював, що програв навмисно, аби нам було приємно. Ми подякували за щедрість і почали нову партію.

Я непомітно для себе перестала стежити за кожним Єгоровим рухом.

Він грав, сперечався з Кіром, відповідав Русланові. Одного разу запитав, чия черга, і я відповіла без тієї паузи, за яку зазвичай встигала придумати зайвих десять думок.

Мабуть, так і мало бути.

Не якась велика розмова, після якої все одразу стає простим. Просто вечір, де ніхто мене не зачіпає.

На третій партії з’ясувалося, що напої закінчилися.

Морква запропонував розіграти похід до магазину, але Катя нагадала, що тоді всі помруть від спраги, поки він погодиться з результатом.

— Я піду, — сказала я. — Мені ще хліб додому потрібен.