Глава 11. Між рядками

Уранці я згадала про повідомлення раніше, ніж розплющила очі.

Полежала кілька секунд, прислухаючись до звуків за вікном, потім усе-таки потягнулася по телефон. Можна було пояснити собі, що хочу подивитися час. Я навіть подивилася: одинадцята сорок сім.

Після цього відкрила листування.

Нічого нового.

Моє «Вдома» і його «Добре» нікуди не поділися й за ніч не стали зрозумілішими. Я ще раз перечитала ці два слова, наче вранці могла помітити в них щось, чого не побачила о третій, а потім закрила розмову.

У Поліни чекало шість повідомлень.

«Ну?»

«Ти вже вдома?»

«Лізо, я сподіваюся, ти просто забула про мене».

Далі був сердитий смайлик, потім сонний і, нарешті, надіслане пів години тому:

«Прокидайся. Мені потрібні подробиці».

Я подивилася на екран і відчула заслужений сором. Учора примудрилася написати батькам, Русланові, відповісти Єгору, а людині, яка весь вечір чекала звістки, — ні.

Одразу набрала її.

— Жива, — сказала Поліна замість привітання. — Уже непогано.

— Пробач.

— Я навіть не знаю, з чого почати сварити.

— Можна зі слів «добрий ранок, люба сестричко».

— Після всього, що між нами було?

Я засміялася й сіла, підтягнувши ковдру до колін.

— Я забула. Справді. Доїхали, написала батькам, потім пішла вмиватися…

І замовкла.

Поліна відразу це почула.

— А потім?

Я провела пальцем по краю ковдри.

— Єгор додався в друзі.

На тому кінці стало тихо.

— Ти прийняла?

— Так.

— І?

— Запитав, чи доїхала. Я відповіла, що вдома. Він написав «добре».

Поліна трохи почекала.

— Усе?

— Усе.

— Ясно.

— Що тобі ясно?

— Що ти зараз хочеш запитати мене, навіщо він це написав.

Я відкрила рота й усміхнулася всупереч собі.

— Нестерпна ти людина.

— Зате уважна.

Я вмостилася зручніше й розповіла про три крапки. Про те, як вони з’являлися, зникали, потім поверталися, а я дивилася на них і не могла відкласти телефон. Уголос ця історія виявилася коротшою й трохи безглуздішою, ніж у моїй голові.

Поліна вислухала до кінця.

— Може, хотів щось сказати й не наважився.

Я відразу підняла голову.

— Думаєш?

— Може, — повторила вона. — Лізо, я не сиділа поруч із ним. Ми не знаємо.

Я знову опустила очі.

— Знаю.

— Щось іще було в клубі?

— Він хотів поговорити. Я сказала, що не зараз.

— А він?

— Погодився.

Поліна помовчала.

— Тоді, мабуть, нехай тепер справді дасть тобі час.

Я не відповіла. Саме цього й попросила в клубі, але тепер, коли час був, чомусь перевіряла, чи не написав він знову.

Мені не дуже подобалася ця плутанина в собі.

— А Руслан? — запитала Поліна, змінюючи тему. — Подарунок сподобався?

Я всміхнулася ще до того, як почала відповідати.

Із цього місця розповідати стало значно легше.

Після сніданку зателефонувала мама.

Вона попросила показати фотографії, розпитала про торт, дівчат і Русланову реакцію на книжку. Я розповідала, переходячи від одного до іншого, а тато час від часу з’являвся в кадрі, вставляв коментар і знову кудись відходив.

— А шкарпетки навіщо? — не зрозуміла мама, коли я дійшла до Морквиного подарунка.

— Бо він старий.

Тато повернувся до екрана.

— Дякую, доню. Мені тепер трохи страшно питати, ким ви вважаєте мене.

— Ти поза віковими категоріями.

— Гарно викрутилася.

Я засміялася.

Ми говорили довше, ніж зазвичай. Мама виглядала розслабленою, тато теж не поспішав закінчувати розмову, і мені було приємно, що вони слухають про мій вечір без тривожних запитань після кожної подробиці.

Наприкінці він сказав:

— Руслан молодець. Слово тримає.

Я кивнула.

— Я ж казала.

— Казала, — погодився тато. — Приємно, коли це підтверджується.

Після розмови я ще трохи сиділа на кухні. У голові крутилася одна й та сама думка: учора було добре саме тому, що не треба було вигадувати, ховатися й чекати контрольного дзвінка.

Я взяла телефон і написала мамі:

«А сьогодні можна до одинадцятої? Погуляю біля дому. Руслан проведе».

Надіслала, перш ніж устигла передумати.

Відповідь прийшла за кілька хвилин.

«Можна. О десятій зателефонуєш, як завжди. І об одинадцятій уже вдома».

Я перечитала й усміхнулася.

Усього одна додаткова година. Але цього разу вона справді була моєю.

Руслан зателефонував після обіду.

— Як самопочуття після першого виходу у світ?

— Ноги живі. Поліна майже пробачила, що я їй не написала.

— Насичений ранок.

— А ти?

— Розбираю подарунки. Шкарпетки вже зайняли почесне місце.

— Сподіваюся, біля книжки.

— Майже. Книжка зі мною, шкарпетки поки що чекають свого часу.

Я усміхнулася й сіла на підвіконня.

— Сьогодні збираєтеся?

— Думаю, так. Але раніше. Після вчорашнього всі хочуть спати.

— Мене до одинадцятої відпустили.

— Офіційно?

— Із печаткою та підписом.

— Оце вже досягнення.

Мені хотілося додати ще щось, але я сама не знала що. Запитати, хто прийде? Чи буде Єгор? Усі ці запитання мали цілком звичайний вигляд, тільки я добре розуміла, заради чиєї відповіді їх поставила б.

Тому промовчала.

— Близько восьмої приходь, — сказав Руслан. — Катя теж збиралася.

— Добре.

Решту дня я намагалася займатися своїми справами. Прала, читала, допомагала мамі по телефону згадати, куди вона поклала потрібний татові документ. Кілька разів відкривала фейсбук і відразу виходила.

Нового повідомлення не було.

Близько сьомої я прибрала телефон на зарядку в кухні, щоб не носити за собою, і пішла перевдягатися.

Компанія справді зібралася раніше й була незвично тиха.