Глава 10. До третьої

За пів години я зрозуміла, що Поліна мала рацію щодо кедів.

Катя вже двічі зупинялася поправити ремінець на босоніжці, Олена погрожувала наступного разу прийти в капцях, а я могла б танцювати ще стільки само. Від музики й сміху стало жарко, волосся липло до шиї, але збирати його не хотілося — гумка залишилася в сумці, а до столу треба було пробиратися крізь людей.

Морква з’явився поруч саме тоді, коли заграла нова пісня.

— Дівчата, потрібні свідки.

Катя примружилася.

— Що ти зробив?

— Чому відразу я щось зробив?

— Досвід.

Він приклав руку до грудей, зображаючи образу, а потім махнув нам іти за ним.

За столом Руслан розглядав невеликий паперовий пакет. Судячи з обличчя, нічого хорошого він від нього вже не чекав.

— Це від нас із хлопцями, — оголосив Морква.

— Основний подарунок ми вже віддали, — відразу уточнив Кір.

— Не знецінюй мої зусилля.

Руслан зазирнув усередину й повільно дістав пару товстих сірих шкарпеток.

Я сперлася долонею об стіл і засміялася.

— Не може бути.

— Що? — Руслан подивився на мене.

— Ми з Поліною вчора саме це обговорювали.

Морква задоволено кивнув.

— Розумні люди мислять однаково.

У пакеті виявився ще чай і маленька листівка. Руслан відкрив її, прочитав, підняв очі на хлопців і знову глянув на текст.

— «Щоб вечорами не мерзли ноги й не мучили спогади про молодість».

Мос першим не витримав і зареготав. За ним — усі інші.

Руслан склав подарунки назад із перебільшеною обережністю.

— Дякую. Я запам’ятав дні народження кожного.

— Погрози вголос, — сказав Морква. — Усі чули.

Я сіла поруч із Русланом, досі усміхаючись, а він нахилився ближче:

— Це ти їх надихнула своєю обгорткою.

— Не треба перекладати відповідальність. У них власний талант.

Він засміявся й відсунув від мене чиюсь порожню склянку, звільняючи місце для соку.

— Весело?

— Дуже.

— Добре.

Він сказав це з таким задоволенням, що я на мить затримала на ньому погляд. Сьогодні всі намагалися зробити щось приємне для нього, а він усе одно перевіряв, чи добре іншим.

— Русе, ти ж теж відпочивай, — сказала я.

— А я що роблю?

— Працюєш відповідальним дорослим.

Він показав на пакет зі шкарпетками.

— Уже є відповідне спорядження.

Коли принесли торт, Морква вирішив, що звичайного привітання недостатньо.

Він підвівся, узяв склянку й попросив уваги з таким урочистим обличчям, що Руслан одразу похитав головою.

— Тільки коротко.

— Ти обмежуєш щирі почуття.

— Я знаю твої щирі почуття.

— Саме тому й сиди мовчки.

Морква почав із жартів про вік, потім згадав якусь шкільну історію, у якій Руслан примудрився переконати вчительку, що вони запізнилися всі разом через «непередбачені обставини». Я не зрозуміла, що то були за обставини, бо хлопці заговорили одночасно, кожен виправляючи подробиці.

А потім Морква раптом перестав усміхатися.

— Якщо серйозно, добре, що ти є, Русе. Ти іноді душний, звісно…

— Дуже щиро, — озвався Кір.

— Не перебивай. Але якщо щось сталося, я знаю, кому дзвонити. І всі знають.

За столом на кілька секунд стало тихіше.

Руслан опустив погляд, покрутив склянку й усміхнувся трохи інакше — майже ніяково.

— Дякую.

Я подивилася на нього й подумала, що могла б сказати те саме. Хоч знала його зовсім недавно й не мала за плечима ні спільної школи, ні десятків історій, які тут згадували.

Поки розрізали торт, я дістала телефон і написала Поліні:

«Йому сподобалася книжка. І шкарпетки теж подарували».

Вона не спала.

«Я ж казала, хороший подарунок».

Потім:

«А ти як?»

Я глянула на Руслана, який сперечався з Морквою, кому дістанеться найбільший шматок, на дівчат, що фотографували торт, і відповіла:

«Добре. Справді».

Єгор сидів навпроти, трохи навскоси від мене. За весь вечір після нашої короткої розмови він більше не намагався підійти.

Часом відповідав хлопцям, усміхався на жарти, щось показував Мосу в телефоні. Я помічала це уривками, коли сама дивилася в той бік. Ніяких особливих поглядів, за якими довелося б щось вгадувати.

Від цього було спокійніше.

І водночас я ловила себе на тому, що прислухаюся, коли він говорить.

Мабуть, вимкнути цікавість одним рішенням у мене не виходило. Але сьогодні я принаймні могла не робити з нею нічого.

О пів на третю телефон Руслана засвітився нагадуванням.

Він глянув на екран і підвівся.

— Мала, збирайся. Таксі зараз буде.

Я саме слухала Катину історію й здивовано потягнулася по свій телефон.

— Уже?

— Уже.

Час на екрані підтвердив, що Руслан нічого не вигадав.

Мені ще не хотілося додому. Але я згадала, скільки сил пішло на цей дозвіл, і без суперечок дістала куртку.

— Ти повернешся? — запитав Мос у Руслана.

— Подивлюся. Спочатку відвезу Лізу.

— Можна я сама на таксі? — тихо запитала я. — У тебе ж день народження.

Руслан похитав головою.

— Я обіцяв.

Він сказав це без повчання, просто як щось уже вирішене, і я не стала сперечатися.

Ми почали прощатися. Катя обійняла мене й запропонувала якось зустрітися вдень, Олена попросила надіслати спільну фотографію, Морква оголосив, що «молодь пішла спати», хоча сам позіхнув просто посеред фрази.

Я засміялася й підхопила сумку.

Єгор підвів очі, коли я проходила повз.

— На добраніч, Лізо.

— На добраніч.

Цього разу я змогла відповісти й піти далі, не думаючи відразу про те, як прозвучав мій голос.

Надворі було прохолодно. Після гучної музики навіть звичайна розмова здавалася незвично тихою, а в голові ще трохи гуділо. Я застебнула куртку й підняла обличчя до нічного повітря.