Глава 9. Майже доросла

— Повільніше, — наказала Поліна. — Ти показуєш шафу чи знімаєш погоню?

Я зупинила телефон навпроти відчинених дверцят.

— Ось. Усе моє багатство.

На екрані з’явилося її зосереджене обличчя. Поліна сиділа на ліжку, підібгавши ноги, і розглядала мій одяг із такою серйозністю, ніби від цього залежало значно більше, ніж один вечір.

— Чорні джинси бачу. Ще чорні джинси теж бачу. Це що, третя пара?

— Вони різні.

— Звісно. Одні чорні, другі дуже чорні.

— Ти покликана допомагати.

— Я допомагаю. Посунь футболки.

Я слухняно відсунула вішалки.

— А сукня?

— Яка?

Поліна подивилася на мене так, що я одразу зрозуміла: удавати необізнаність марно.

— Та чорна, яку тобі мама купила.

— Полю…

— Просто дістань.

Я витягла сукню й приклала до себе. Звичайна, без блискіток, із короткими рукавами та спідницею трохи вище коліна. Мама купила її навесні, а я відтоді вдягала лише раз, на сімейне святкування, і весь вечір мріяла перевзутися.

— Приміряй, — сказала Поліна.

— Ти ж її бачила.

— А ти себе в ній зараз — ні.

Сперечатися з цим було складно. Я поклала телефон на полицю, відійшла від камери й перевдяглася. Потім повернулася до дзеркала.

Сукня сиділа добре.

Оце й дратувало: я приготувалася довго пояснювати, чому вона не підходить, але переконливих аргументів не знайшлося.

— Ну? — покликала Поліна.

Я підняла телефон, показуючи себе.

Вона усміхнулася.

— Ось.

— Що «ось»?

— Гарно.

Я ще раз подивилася в дзеркало.

— Незвично.

— Ти просто нечасто її носиш. А так — та сама Ліза. Навіть обличчя невдоволене збереглося.

Я пирхнула.

— Підбори не взую.

— Я ще нічого не сказала.

— Але подумала.

— Добре, кеди. Білі. І джинсову куртку візьми, ввечері прохолодно буде.

Я дістала куртку, накинула й повернулася боком. Так було краще. Знайомі кишені, рукави, які можна закотити, — одразу стало простіше уявити, як я вийду в цьому з дому.

Поліна задоволено кивнула.

— Залишаємо.

— Ти говориш, наче ми квартиру вибираємо.

— Відповідальність приблизно однакова.

Ми ще трохи посперечалися про волосся. Я хотіла зібрати його хоча б частково, Поліна попросила спочатку подивитися з розпущеним. Коли я витягла гумку, пасма лягли на плечі, і на якусь мить у пам’яті сплив Русланів голос: «З розпущеним тобі гарно».

Я мимоволі усміхнулася.

— Що? — одразу помітила Поліна.

— Нічого.

Вона придивилася, але цього разу не стала допитуватися.

Ми домовилися, що завтра я зателефоную перед виходом, і попрощалися. Я повісила сукню окремо, поставила під нею кеди й поклала поруч куртку.

Вперше в житті одяг на завтра був готовий раніше, ніж я лягла спати.

Треба буде повідомити мамі. Можливо, вона теж вирішить, що відрядження пішло мені на користь.

День народження Руслана почався для мене з повідомлення о дев’ятій ранку.

«Вітаю з офіційною старістю. Сподіваюся, спина ще не болить».

Він відповів хвилин за двадцять:

«Спина ні. Але вже хочеться сварити молодь».

«Ти й раніше непогано справлявся».

«Тренувався».

Я усміхнулася й поклала телефон біля тарілки.

До вечора залишався майже цілий день. Я поснідала, прибрала, поговорила з мамою, перевірила подарунок, хоча він не мав жодної причини змінитися за ніч. Потім перевірила час.

Минуло сорок хвилин.

Я взяла книжку, прочитала кілька сторінок і зрозуміла, що не пам’ятаю, про що вони. Увімкнула музику, сходила до магазину по хліб, повернулася й знову подивилася на годинник.

О п’ятій вечора вже хотілося почати збиратися.

Я стрималася до сьомої.

Після душу довго сушила волосся, потім сіла перед дзеркалом і розклала свою невелику косметичку. Туш, олівець, бальзам для губ. Усе знайоме, але сьогодні кожен рух здавався відповідальнішим.

Одне око я підвела нормально. Друге — надто старанно. Довелося витерти, почати знову й зрештою погодитися, що обличчя не зобов’язане бути ідеально симетричним.

Поліна, якій я зателефонувала трохи пізніше, підтвердила, що ніхто нічого не помітить.

— Ти точно дивилася? — перепитала я, підносячи телефон ближче.

— Лізо, я вже бачу твої думки через зіницю. Відсунь.

Я засміялася й опустила руку.

Коли вдяглася повністю, хвилювання раптом змінилося. До цього я чекала вечора, уявляла музику, хлопців, Русланове обличчя, коли він побачить обгортку. Тепер стояла перед дзеркалом і розуміла, що скоро справді вийду за двері.

— Як ти? — запитала Поліна.

— Нормально.

Вона трохи нахилила голову.

— А якщо чесно?

Я поправила рукав куртки.

— Хвилююся.

— Через клуб?

Я кивнула, а потім додала:

— І через нього теж.

Поліна не стала вдавати, що не зрозуміла.

— Ти можеш триматися біля Руслана. І якщо захочеш піти раніше, підеш.

Я подивилася на неї крізь екран. Чомусь саме цього нагадування мені й бракувало: дозвіл до третьої не означав, що я мушу залишатися до третьої за будь-яких обставин.

— Так і зроблю.

— А тепер покажи подарунок.

Я піднесла до камери пакунок.

Поліна кілька секунд розглядала папір, потім зареготала.

— Лізо, ці дідусі прекрасні.

— Я знала, що ти оціниш.

— Він теж оцінить. Якщо ні, забирай книжку, даруй мені.

— Ти читатимеш про чорні діри?

— Заради такого пакування готова розвиватися.

Коли ми попрощалися, я вже усміхалася. Поклала до сумки телефон, ключі й гроші, перевірила заряд батареї. Подарунок довелося взяти окремо — у сумку він не вміщався.

Без десяти одинадцята написала мама:

«Готова?»

Я надіслала фотографію в дзеркалі.

Відповідь прийшла майже відразу.

«Яка ж ти в нас гарна».