Глава 8. Дозвіл на дорослість

Уранці Поліна довго шукала шкарпетку.

Спочатку під ліжком, потім у власній сумці, тоді чомусь у моїй шафі, хоча до шафи вчора навіть не підходила. Інна тим часом говорила по телефону й намагалася жестами пояснити, що вони вже запізнюються, а я стояла в дверях із чашкою та спостерігала за всім цим із задоволенням людини, якій нікуди не треба поспішати.

— Якщо перестанеш сміятися й допоможеш, буде швидше, — сказала Поліна, визираючи з-за ліжка.

— Я не сміюся.

— У тебе обличчя сміється.

Зрештою шкарпетка знайшлася всередині підковдри. Ніхто не зміг пояснити, як вона туди потрапила, але Поліна подивилася на мене так, ніби це я вночі займалася дрібними диверсіями.

Поки вона збирала решту речей, я приготувала сніданок. Ми їли поспіхом: Інна раз у раз перевіряла телефон, Поліна намагалася допити каву й одночасно зав’язати волосся, а я дивилася на них і вже наперед сумувала за цим ранковим безладом.

Біля дверей Поліна затрималася, поки мама викликала ліфт.

— Напиши, що скаже тато.

— Якщо після розмови в мене залишиться телефон.

Вона всміхнулася й обійняла мене.

— І взагалі пиши.

Я зрозуміла, що вона має на увазі, тому тільки кивнула.

Коли двері за ними зачинилися, тиша вже не здалася такою неприємною, як учора. На кухні залишилися чашки, на спинці стільця висів рушник, а на телефоні було нове повідомлення від Поліни:

«Круасанів наступного разу привеземо два пакети. Один сховаю».

Я відповіла їй сердечком і пішла мити посуд.

Потім витерла стільницю. Підмела крихти. Поправила покривало. Переставила на полиці дві книжки й тільки тоді визнала, що все це роблю з однієї причини: не хочу телефонувати татові.

Точніше, хочу. Дуже хочу.

Просто поки я не подзвонила, він ще не сказав «ні».

Я сіла на край ліжка, відкрила його номер і кілька секунд дивилася на фотографію. На ній він мружився від сонця, обіймаючи нас із мамою. Я пам’ятала той день: ми довго намагалися нормально сфотографуватися, а він щоразу щось говорив, і врешті на найкращому кадрі ми всі сміялися.

Може, це добрий знак.

Я натиснула виклик.

— Привіт, мала.

— Привіт, татусю. Ти можеш говорити?

— Кілька хвилин є. Щось сталося?

— Ні, все добре. Інна з Поліною вже поїхали.

— Як посиділи?

— Класно. Кіно дивилися, наїлися морозива. Поліна вранці шкарпетку в підковдрі шукала.

Тато засміявся.

— Звучить як вдалі посиденьки.

— Дуже.

Я замовкла, перебираючи край покривала.

— Лізо?

— М-м?

— Ти до чогось підводиш чи просто скучила?

Я видихнула.

— І скучила, і підводжу.

— Ну давай.

Чудово. Підготовча частина завершилася значно раніше, ніж я планувала.

— Пам’ятаєш Руслана? Я тобі розповідала.

— Пам’ятаю.

— У нього завтра день народження. Він мене запросив.

— Добре.

Я навіть перестала крутити покривало.

— Добре?

— Можеш піти привітати. Тільки повернутися вчасно.

Ось тепер починалося найцікавіше.

— Тату, там трохи не так.

На тому кінці стало тихіше. Здається, він кудись відійшов.

— Що саме?

— Він святкуватиме в клубі. Усе починається об одинадцятій.

Тато не відповів.

Я дивилася на дверну ручку й намагалася не уявляти його обличчя, але воно все одно стояло перед очима: трохи підняті брови, стиснуті губи й той погляд, після якого зазвичай дуже хотілося змінити тему.

— Скільки йому виповнюється? — запитав він нарешті.

— Вісімнадцять.

Знову пауза.

— Лізо, тобі чотирнадцять.

— За місяць п’ятнадцять.

— Це зараз нічого не змінює.

Я знала. Але не сказати не могла.

— Там будуть усі хлопці, дівчата…

— Усі теж твого віку?

— Старші. Але ми нормально спілкуємося.

— Я не сумніваюся, що ви можете нормально спілкуватися. Зараз ми говоримо про клуб посеред ночі.

Я опустила голову. Він не сердився, і через це сперечатися було складніше. Якби почав сварити, я хоча б могла образитися, а так доводилося слухати.

— Я розумію, — сказала я. — Тому й телефоную.

— Добре, що телефонуєш.

Від цих слів у мене неприємно стислося всередині. Я згадала вчорашню нічну прогулянку, мотоцикл, свої запевнення, що все нормально. Але зараз не могла змусити себе перейти до цього.

— Руслан запропонував поговорити з тобою, — продовжила я. — Сказав, можу дати його номер. Або твій йому, як тобі зручніше.

— Про що поговорити?

— Пояснити, де святкує, хто буде. Як я доберуся й повернуся.

Тато трохи помовчав.

— Це він сам запропонував?

— Так.

— Зрозуміло.

Я дивилася на власні коліна й чекала.

— Тату, він справді добре до мене ставиться. Як до молодшої сестри.

— Ви знайомі кілька днів, мала.

Я відкрила рота й закрила. Це теж була правда, яку не дуже хотілося чути.

— Знаю. Просто мені з ним спокійно.

— Я почув.

У слухавці долинули чужі голоси. Тато комусь коротко відповів, потім знову звернувся до мене:

— Надішли номер. Я наберу, коли звільнюся. Після цього поговоримо з мамою.

Я підвела голову.

— Тобто ти подумаєш?

— Подумаю. Але нічого поки не обіцяю.

— Добре.

— І не треба щоп’ять хвилин телефонувати з перевіркою, чи я вже подумав.

— Я б не…

Він засміявся.

— Лізо.

— Добре. Не буду.

Ми попрощалися, і я відразу надіслала Русланів номер. Потім написала йому:

«Тато може зателефонувати. Тримайся».

Відповідь прийшла за хвилину.

«Я готовий».

Я подивилася на ці два слова й похитала головою.

Він просто ще не знав, до чого.

Перші пів години я практично не випускала телефон із рук.

Потім поклала його на стіл, щоб поводитися як людина, яка вміє чекати, але сіла поруч. Зрештою перенесла на кухню й зробила чай. Чай випила, телефон перевірила, повернулася до кімнати.