Глава 7. Те, про що не мовчать

Уранці за вікном ішов дощ.

Я прокинулася від того, як вода стукала по підвіконню, і деякий час лежала нерухомо, дивлячись на сіру смугу між шторами. Не хотілося ні вставати, ні перевіряти телефон, ні згадувати, чому при кожній випадковій думці про вчорашнє всередині щось неприємно стискалося.

Потім спробувала перевернутися й зачепила коліном край матраца.

— Чудово, — пробурмотіла я.

Синець уже набув цілком переконливого вигляду. Долоня теж нагадала про себе, коли я сперлася на неї, сідаючи. Я роздивилася подряпини, потім перевела погляд на телефон біля подушки.

Жодних повідомлень від Єгора.

Я відразу розсердилася на себе за те, що взагалі це перевірила. У нього навіть могло не бути мого номера, а я вже встигла відчути розчарування, наче ми про щось домовлялися.

Руслан написав о пів на дев’яту:

«Як прокинешся, набери».

Я поклала телефон екраном донизу.

Спершу треба було вмитися. Потім поснідати. Можливо, після цього знайдуться слова, які зараз ніяк не складалися в нормальне речення.

У ванній на мене чекало обличчя людини, яка погано спала й не збиралася цього приховувати. Волосся збилося з одного боку, під очима залягли тіні, на щоці відбився край наволочки. Я подивилася на себе й раптом згадала, як учора крутилася перед дзеркалом, вирішуючи, чи залишити волосся розпущеним.

Від цього стало особливо прикро.

Хотілося забрати в учорашнього вечора хоча б початок. Залишити ту себе, яка ще нічого не знала, спокійно збиралася гуляти й думала, що найскладніше — дочекатися, поки батьки перестануть телефонувати.

Я вмилася прохолодною водою, обережно промокнула обличчя й пішла готувати сніданок.

Поки смажила яєчню, кілька разів брала телефон і знову відкладала. Руслан мав повне право сердитися. Я сама попросила його бути моїм лицарем, потім поїхала невідомо куди, не попередивши, а повернувшись, навіть нормально нічого не пояснила.

Нарешті сіла за стіл і натиснула виклик.

Він відповів після кількох гудків.

— Слухаю, Лізо.

Не «мала».

Я опустила очі на чашку.

— Вибач.

Руслан видихнув.

— Я вчора думав, посивію.

— Знаю.

— Ні, не знаєш. Я повертаюся після дзвінка — тебе немає. Кажуть, поїхала з Єгором. Десять хвилин минає, двадцять. Він не відповідає, ти теж.

Я провела пальцем по краю столу.

— Телефон був у кишені. Я не чула.

— Я потім зрозумів. Але спочатку встиг надумати всього.

— Пробач, що не сказала.

Він трохи помовчав, і я чула якийсь шурхіт, ніби він переходив з кімнати до кімнати.

— Як рука?

— Нормально. Тільки подряпини.

— Коліно?

— Синець. Ходжу.

— Добре. А тепер скажи, що сталося.

Я подивилася у вікно. Дощ стікав по склу тонкими нерівними доріжками.

— Він швидко їхав. Я попросила зупинитися.

— Він сказав, що ти злякалася.

— А що ще сказав?

— Що зупинилися, ти побігла й упала.

Я всміхнулася, але від цієї усмішки стало тільки гірше.

— Дуже зручна історія.

Руслан одразу змінив тон.

— Лізо?

Я притиснула телефон міцніше.

— Він пожартував, що привіз мене розібратися, чого я огризаюся. А там дерева, темно, я не знаю, де ми. Мені не було смішно.

На тому кінці стало тихо.

— Зрозумів, — нарешті сказав Руслан.

— Я просто хотіла відійти. Потім побігла… Не знаю. Усе якось дуже швидко.

— Це був дурний жарт.

— Так.

Я чекала наступного запитання. Про те, що сталося потім. Про те, чому я вчора не дивилася на Єгора й так поспішала додому.

Але Руслан запитав інше:

— Ти зараз сама?

— Так. Інна з Поліною приїдуть пізніше.

— Добре.

У його голосі вже не було сердитості, і від цього мені стало легше дихати.

— Я не хочу поки що його бачити, — сказала я.

— Не треба.

— Просто… щоб ти знав. Якщо не прийду, це не через вас.

— Мала, я зрозумів.

Я заплющила очі. Оце звичне слово чомусь заспокоїло більше, ніж уся розмова до нього.

Ми помовчали, потім Руслан прокашлявся.

— Я взагалі хотів тебе ще про інше запитати, але тепер не знаю, чи вчасно.

— Про що?

— У мене післязавтра день народження.

Я випросталася.

— Серйозно?

— Вісімнадцять.

— Ого. Ти тепер офіційно старий.

Він тихо засміявся, і я вперше за ранок усміхнулася без зусилля.

— Саме тому потрібна підтримка близьких.

— Ти мене запрошуєш?

— А ти як думаєш?

Я подивилася на дощ за вікном. Учора мені здавалося, що після цієї поїздки все зіпсується: доведеться перестати ходити до хлопців, незручно буде перед Русланом, а в новому районі знову не залишиться нікого свого.

— Дякую, — сказала я тихіше.

— Тільки є одна умова.

— Уже починається?

— Відпроситися в батьків. Я святкую в клубі.

Я відкинулася на спинку стільця.

— Русе, ти зараз запросив мене чи вирішив посміятися?

— Запросив.

— Мені п’ятнадцять тільки за місяць. Вони мене вдома замкнуть ще до того, як я закінчу речення.

— Давай я з ними поговорю.

— Ти їх не знаєш.

— Познайомлюся.

Він говорив так упевнено, що я мимоволі уявила цю розмову. Татове обличчя. Мамині запитання. Руслана, який із тією самою усмішкою, з якою колись оголосив лавку своїми володіннями, пояснює, чому їхня донька має піти в клуб.

— Ти дуже відважний, — сказала я.

— Я знаю. Але серйозно, Лізо: без дозволу не йдемо. Після вчорашнього я вже достатньо нахвилювався.

— Я теж.

— То спробуєш?

Я трохи подумала.

— Спробую. Але нічого не обіцяю.

— Домовилися. Якщо захочуть зі мною поговорити, давай номер.

Ми попрощалися, і я ще деякий час сиділа з телефоном у руці. Сніданок устиг охолонути, кава теж, але день уже не здавався таким безнадійним.