Глава 6. Поїздка

— Не страшно, — відповіла я. — Просто не довіряю декому.

Єгор опустив погляд на шолом, ніби перевіряв, чи я помітила його в руці, а потім знову подивився на мене.

— Усі повернулися живі.

— Переконлива реклама. Треба на візитках надрукувати.

Він усміхнувся, і мене чомусь ще більше роздратувало, що з усього він робить розвагу. Стоїть собі, тримає шолом, чекає, поки я почну доводити, що нічого не боюся.

Я чудово розуміла, що він навмисно мене зачіпає. І все одно вже шукала виправдання, щоб погодитися.

Олена їздила. Карина їздила. Катя теж. Усі повернулися задоволені, а я зараз залишуся на лавці, і він піде з думкою, що налякав мене одним запитанням.

— Добре, — сказав Єгор, коли я не відповіла. — Не хочеш — не треба.

Він почав повертатися до керма.

— Давай шолом.

Слова вилетіли раніше, ніж я встигла остаточно вирішити, чи справді хочу це робити.

Єгор озирнувся.

— Упевнена?

Тепер можна було відмовитися. Навіть зараз. Сказати, що передумала, повернутися до соку й Каті, яка щось показувала Олені в телефоні.

Натомість я простягнула руку.

— Ти всіх по два рази перепитуєш?

Він подав шолом. Я надягла його, відразу відчувши, як звуки стали глухішими, і почала боротися із застібкою під підборіддям. Пальці чомусь погано слухалися.

— Ремінець перевір, — сказав Єгор.

— Я перевіряю.

Нарешті застібка піддалася. Я підійшла ближче й обережно сіла позаду нього, намагаючись повторити рухи дівчат. На землі все здавалося значно простішим. Тут же мотоцикл раптом виявився завеликим, сидіння — незвичним, а власні коліна я не знала, куди подіти.

Я схопилася за край позаду.

Єгор озирнувся.

— Так не втримаєшся. Тримайся за мене.

Я завмерла, роздивляючись його спину, а потім обережно взялася за боки куртки.

— І не роби різких рухів, — додав він.

— Це я тобі мала сказати.

Він щось відповів, але слова загубилися в звуці двигуна.

Мотоцикл повільно рушив. Я відчула, як напружилися руки й спина, і тільки тоді почула позаду Русланів голос:

— Мала, куди?

Я повернула голову, але ми вже виїжджали з двору.

Треба було сказати йому. Хоча б махнути рукою, покликати, попередити. Ця проста думка прийшла так пізно, що залишалося лише вхопитися за неї й пообіцяти собі пояснити все після повернення.

Усього десять хвилин. Як і в інших.

Перші секунди я бачила тільки Єгорову куртку.

Коли ми виїхали на дорогу, він додав швидкості, і я мимоволі обхопила його міцніше. Вітер потягнув худі назад, під ногами все завібрувало, а знайомі будинки почали зникати надто швидко.

Я підняла голову.

Ліхтарі, вітрини, темні вікна верхніх поверхів — усе рухалося повз, і спочатку від цього справді перехоплювало подих. Місто, яким я звикла ходити пішки, раптом стало зовсім іншим. Ширшим, порожнішим, із довгими освітленими відрізками дороги, що виринали один за одним.

На мить я навіть зрозуміла, чому дівчата поверталися з такими обличчями.

А потім Єгор знову прискорився.

Мене притиснуло до нього, пальці самі вчепилися в куртку. На повороті я напружилася всім тілом, не знаючи, куди нахилятися й чи взагалі треба щось робити.

— Повільніше!

Не зрозуміла, чи він почув.

Ми минули ще кілька будинків. Я чекала, що зараз він розвернеться, але освітлених вікон ставало менше, а обабіч дороги вже тягнулися дерева.

Мені перестало бути цікаво.

— Єгоре!

Я торкнулася його плеча, потім сильніше стиснула куртку.

— Зупинися! Мені страшно!

Цього разу він почув. Швидкість почала спадати, і невдовзі мотоцикл звернув на невеликий майданчик біля дороги.

Щойно він зупинився, я квапливо злізла. Ноги трохи тремтіли, застібка знову не хотіла піддаватися, і я сердито смикнула ремінець, перш ніж згадала, як його відкрити.

Зняла шолом і озирнулася.

Позаду залишилася дорога, попереду темніли дерева. Неподалік стояла лавка, за нею починалася стежка. Місце, певно, було цілком звичайним удень, але зараз я бачила тільки незнайому темряву.

— Ти куди мене привіз?

Єгор заглушив двигун, і тиша здалася неприродно різкою. Десь шуміло листя, зрідка проїжджали машини.

— Покататися ж хотіла.

Я простягнула йому шолом.

— Я сказала повільніше.

— Почув.

— Не одразу.

Він забрав шолом і поклав на сидіння.

— Ну що, вже не така смілива?

Я подивилася на нього, відчуваючи, як страх потроху змішується зі злістю.

— Це ти так розважаєшся?

Він знизав плечима.

— Може, хотів спокійно розібратися, чого ти весь час огризаєшся.

Зараз ці слова прозвучали зовсім не так, як могли б біля лавки, поруч із Русланом та іншими.

Я відступила.

— Не підходь до мене.

Єгор насупився.

— Лізо, ти чого?

Він зробив крок, і я, не подумавши, розвернулася до стежки. Просто захотілося відійти подалі, опинитися там, де він не стоятиме так близько. За кілька кроків зрозуміла, що біжу.

— Та стій! Я пожартував!

Я чула його позаду, але зупинитися одразу не змогла. Під ногами замість рівного покриття вже була земля, десь зачепилася підошва, і я втратила рівновагу.

Падіння вийшло незграбним і болючим. Долоня ковзнула по землі, коліно вдарилося об щось тверде. Єгор наздогнав мене майже відразу й присів поруч.

— Ти ціла?

Я різко відсмикнула руку, коли він спробував допомогти.

— Не чіпай.

Він зупинився.

Я сиділа на землі, відчуваючи, як пече долоню. Найгірше було навіть не це, а те, що зараз могли потекти сльози. Від переляку, болю, безглуздості всього, що сталося. Я зовсім не хотіла плакати перед ним.

— Навіщо ти так сказав?

Єгор глянув у бік дороги, потім на мене. Усмішка нарешті зникла.

— Я не збирався нічого тобі робити.

— А звідки я мала це знати?