Глава 5. Названий брат

Дзвінок у двері вдерся в сон так наполегливо, ніби за порогом стояла людина, якій терміново знадобилася саме я й саме цієї миті.

Я розплющила одне око, намацала телефон і подивилася на час. Восьма ранку. За вікном уже світило сонце, але це ще не означало, що всі порядні люди мали прокинутися.

Дзвінок повторився.

— Іду, — пробурмотіла я в подушку, хоча почути мене могли хіба що її пір’їни.

Довелося підвестися. Я накинула домашню кофту, знайшла капці й почовгала до дверей, дорогою пригладжуючи волосся. У вічку з’явилася Інна — бадьора, зібрана, із сонцезахисними окулярами на голові та пакетом у руці.

Я відімкнула замок.

— Інно, за що?

— І я рада тебе бачити, мала.

Вона поцілувала мене в щоку й зайшла до квартири. Пахло її парфумами та свіжою випічкою, що трохи пом’якшувало обставини злочину.

— Ти ж мала ввечері приїхати.

— Плани змінилися. Увечері не встигну, тож вирішила заскочити зараз. А післязавтра, якщо нічого не зірветься, приїдемо з Поліною й залишимося на ніч.

— Оце вже краще.

— Я знала, що знайду спосіб заслужити твою прихильність.

Вона простягнула мені пакет і роззулася. Я заглянула всередину: круасани.

— Ти майже пробачена. Каву будеш?

— Буду. І заразом перевірю, чи ти ще не спалила квартиру.

— Спалила, але вночі все відновила. Можеш батькам передати, що я дуже здібна.

Інна засміялася й пішла за мною на кухню.

Поки я наливала воду, вона озирнулася, поставила сумку на стілець і відсунула чашку, яку я так і не прибрала звечора. Я одразу забрала її до мийки, наче саме цей один предмет міг зруйнувати мою репутацію відповідальної господині.

— Не метушися, — сказала Інна. — Я не з перевіркою чистоти.

— А з якою?

— Подивитися, як ти тут.

Я дістала каву й відвернулася до стільниці. На просте запитання можна було дати просту відповідь. Добре. Нормально. Учора погуляла, сьогодні мене жорстоко розбудили. Чомусь натомість у голові одразу виникли два мамині дзвінки, Руслан у батьківській кімнаті й повернення на вулицю.

— Добре. Тихо тільки.

— Сумуєш?

— Трохи. Але ми вчора двічі говорили ввечері.

— Не сумніваюся, — усміхнулася Інна. — Твій тато і мені вже встиг написати. Розказуй, що за компанію знайшла.

Я повернулася до неї.

— Він уже розповів?

— Сказав, познайомилася з хлопцями з двору. Ти ж знаєш свого батька: йому тепер хочеться знати про кожного все, бажано разом із характеристикою зі школи.

Я мимоволі засміялася, але пакет із круасанами відкривала довше, ніж треба було.

— Я сама ще не всіх добре знаю. Учора Руслан познайомив мене з друзями. Вони веселі, майже всі разом навчаються.

— А Руслан?

— Ми з ним першими познайомилися. Йому сімнадцять. Він… — Я поставила перед нею тарілку. — З ним легко. Не треба весь час думати, що сказати. Поліну нагадує.

При згадці доньки Інна усміхнулася.

— Теж не дає тобі побути мовчки?

— Саме так. Я сиділа в навушниках, а він вирішив, що мені терміново потрібне спілкування.

— Судячи з того, як ти розповідаєш, не дуже помилився.

Я знизала плечима, хоча заперечувати було б безглуздо.

Кава нарешті була готова. Я сіла навпроти, підтягнула під себе одну ногу й відламала краєчок круасана. Інна дивилася уважно, але без тієї настороженості, яка зазвичай з’являлася в мами, коли розмова заходила про незнайомих хлопців.

— Лізо, добре, що ти знайшла з ким гуляти, — сказала вона. — Просто придивляйся до них. Вони старші, у вас не все обов’язково має збігатися.

— Я розумію.

— І якщо щось не подобається, можна так і сказати. Не треба погоджуватися тільки тому, що всі інші погодилися.

Я опустила очі на тарілку. Учора я якраз сказала, що мені не подобається. Щоправда, задоволення від власної рішучості чомусь не відчула.

— Щось сталося? — запитала Інна.

Я підвела голову.

Розповісти було можна. Вона б вислухала, поставила кілька запитань, і на якомусь із них довелося б пояснити, о котрій годині все відбувалося. А далі я вже не знала, що буде.

— Ні. Просто ще не звикла до всіх.

Інна трохи затримала на мені погляд, потім кивнула й потягнулася по чашку.

Ми поговорили про Поліну, про батьків, про те, що вони вже встигли надіслати фотографії з прогулянки. Невдовзі в Інни задзвонив телефон, вона відповіла на кілька робочих запитань і почала збиратися.

— Якщо щось потрібно, пиши, — сказала біля дверей. — І продукти. Не чекай, поки в холодильнику залишиться саме світло.

— Добре.

— О десятій — батьки.

— Тут забудеш.

Вона поцілувала мене й вийшла, а я повернулася на кухню. Після її від’їзду квартира вже не здавалася такою порожньою. На столі залишилися круасани, на телефоні — повідомлення від Поліни з ображеним запитанням, чому її ніхто не розбудив і не взяв із собою.

Я сфотографувала пакет.

«Бо тоді мені нічого б не залишилося».

Відповідь прийшла негайно:

«Не доїдай. Я перевірю».

До обіду я встигла прибрати, випрати футболку й переконати себе, що тепер маю повне право трохи посидіти в телефоні.

Знайшла Руслана у фейсбуці, надіслала запит у друзі й почала переглядати фотографії. Він усміхався майже на кожній: із хлопцями, у класі, десь на природі, обійнявши Моркву за шию так, що той намагався вирватися. Після вчорашнього знайомства дивитися було цікавіше — обличчя вже мали голоси, а до деяких я навіть могла уявити коментарі.

Зі сторінки Руслана перейшла до Кіра, потім до Моса. Додавала тих, кого вже впізнавала, аж поки на спільному фото не побачила Єгора.

Палець завмер над екраном.

Можна було просто прогорнути далі. Власне, так я й збиралася зробити. Але він стояв скраю, трохи повернувшись убік, і на денному світлі виглядав інакше, ніж учора біля лавки.

Я відкрила позначку з його ім’ям.